Читать «Спалені мрії» онлайн - страница 5

– Що лихо, то лихо на наші голови, – журився й дід. – Я йому довіряв, як собі, а він жодного разу мене не підвів.

– Чому ж тебе не покликали та не спитали? Ти ж все це знаєш, – не відривала від Сави свого здивованого погляду.

– Ти думаєш, що німецькому старості повірили б? – Піднявши аж на лоба брови, він дивився на Горпину сумними очима. – Самі все рішали, – додав по хвилі. – Та тільки брехню за правду прийняли. Самі судили, самі й вирок винесли – усе як на фронті. Кажуть, що після піших солдатів у нас троє військових залишилися, які й зустрічали той обоз. А коли люди розійшлися з площі, провівши своїх і чужих, наша трійка і притягла в сільраду Сашка Голуба. І як тільки язики повернулися сказати, що затрималися, бо зрадника ловили. Самі нібито дуже на фронт поспішають. Нікому й на думку не спало, що саме їх треба затримувати – партизанський загін у сорок першому не створили, тоді й місяця не минуло, які з лісу в село примчали, замерзли, бачите, і зголодніли, а головне – налякавшись блискавичного наступу німців, поспішали в ноги до них упасти, – хитав дід головою. – Хіба ж думали, що їх колись проженуть із нашої землі?! – Він довго мовчав. – Шкода, що військовим зараз дали велике право – самим усе вирішувати. Хлопців під тином убили без суду і слідства. Так і цього разу, усе вирішили на свій розсуд – ту трійку, дописавши в списки, відрядили на фронт, а Голуба на шибеницю потягли за те, що перед відступом німців партизанів уночі не провів до Березного. Було йому таке завдання, і він, дійсно, його не виконав, бо ця трійка, усе пронюхавши, заманила його до себе, чимось напоїла, після чого він дві доби проспав. І що, скажете: не спланували зарані? Тільки збиралися, мабуть, німцям його здати, а коли ті так поспішно відступили, вирішили нашим. Їх і таке влаштовувало. Сашкова мати до мене сьогодні приходила і про все розповіла. – Його підняті брови вже були аж під шапкою, а очі бігали туди-сюди, не знаходячи місця, на якому можна спинитися.

– Чому ж учора не прийшла? – Горпина стояла бліда, мов стіна.

– Не знала вона, та й нам ніхто не переказав. А я все зіставив, і ось що виходить: коли ви в Тоні вечеряли, його якраз допитували, а коли додому поверталися – вже й повісили. На той час у центрі жодної людини не було, тому вішальника побачили лише вранці, та й не впізнали одразу. Коли вже роздивилися, матері переказали, а вона бігом у сільраду та давай там кричати. Тоді, може, й завагалися ті військові, але пізно вже було. Тому, залишивши в нас одного пораненого офіцера, який, кажуть, призначений головою, всі інші терміново в район подалися, – нервував дід Сава, аж під очима в нього сіпалося.

– То ходімо й ми до того нового голови, нехай знає, що наробили, – запропонувала, не вагаючись, Мар’яна.

– Зачекайте. Кому і про що розказувати? – ніби прокинулася баба Проня. – Хіба що матір підтримати, яка, мабуть, і зараз біля свого сина стоїть. Не кине ж вона рідну дитину, раз зняти не дозволяють. Призначений голова сказав: нехай ще повисить, бо вважає, що все зробили правильно.