Читать «Зелена миля» онлайн - страница 5

А що найкраще — вдома ми часто читали їх уголос: одного вечора мій брат Девід, іншого я, третього — мама, потім, знов по колу, брат. То була рідкісна нагода порадіти писаному твору так, як ми раділи фільмам, на які ходили в кіно, і телепрограмам («Сирицева шкіра», «Бонанца», «Шосе № 66»), які переглядали разом; вони були сімейною подією. І лише багато років потому я дізнався, що романи Діккенса були такою самою втіхою для тогочасних сімей, от тільки їхні співпереживання біля сімейного вогнища над долею Піп та Олівера й Девіда Коперфілда розтягувалися на роки, а не на кілька місяців (навіть найдовші серійники «Пост» рідко містили більше восьми випусків).

Був у тій ідеї ще один момент, який мені особисто імпонував, принада, яку, підозрюю, може вповні оцінити лише автор саспенсу й моторошних оповідок: коли історію видають частинами, письменник здобуває над читачем владу, якою в іншому разі тішитися б не зміг: простіше кажучи, Постійний читачу, ти не зможеш прогортати наперед і підглянути, чим там усе закінчилося.

Досі пам’ятаю, як зайшов був у нашу вітальню, коли мені було дванадцять чи десь так, і побачив, як мама, сидячи у своєму улюбленому кріслі-гойдалці, підглядає в кінець пейпербеку Аґати Крісті, тримаючи пальцем те місце, на якому зупинилася, на сторінці 50-й. Мене це шокувало, я так їй і сказав (не забувайте, мені було дванадцять, а в цьому віці хлопці тільки починають невиразно усвідомлювати своє всезнайство), бо ж читати детектив із кінця — це те саме, що виїсти білу речовину з середини печива «Орео», а самі печивка викинути. Мама розсміялася своїм прекрасним безжурним сміхом і відповіла, що, може, воно й так, але часом вона просто не здатна опиратися спокусі. Поняття «піддатися спокусі» було для мене вже не чужим; у мене й своїх спокус було повно, навіть у дванадцять. Але ось, нарешті, є цікаві ліки від тієї спокуси. Доки остання частина не з’явиться в книгарнях, ніхто не знатиме, чим закінчилася «Зелена миля»… може, й зі мною включно.

Та мить, коли Ральф Вічінанза запропонував ідею роману в частинах (хоч він сам і не міг ніяк про це знати), була найсприятливішою для мене з психологічного погляду. Я виношував ідею оповідки на тему, до якої рано чи пізно мав дійти: електричний стілець. Старий Іскрун зачаровував мене відтоді, коли я вперше подивився фільм із Джеймсом Кеґні, а перші розповіді про смертників, які я прочитав у житті (у книжці під назвою «Двадцять тисяч років у Сінг-Сінгу» авторства начальника тюрми Льюїса Е. Ловза), розпалили темний бік моєї уяви. Мені цікаво було, як воно — пройти ті останні сорок ярдів до електричного стільця, знаючи, що на ньому ти й помреш? Або, якщо вже на те пішло, що відчуває людина, яка мусить прив’язувати засудженого до страти… чи вмикати рубильник? Яку частку душі відбирає ця робота? Чи ще лячніше — якими рисами вона тебе нагородить?