Читать «Книга кладовища» онлайн - страница 3

Ворота були замкнені. Їх завжди замикали о четвертій пополудні взимку й о дев'ятій вечора влітку. З одного боку кладовище огороджував залізний паркан, увінчаний шпилями, а з іншого — високий цегляний мур. Відстань між ґратами воріт була незначною: дорослий чоловік крізь них не проліз би, дитину років десяти вони б теж зупинили…

— Овенсе! — покликала бліда жінка голосом, який міг би видатися шурхотом вітру серед високої трави. — Овенсе! Йди-но поглянь!

Нахилившись, вона роздивлялася щось на землі, коли в місячному сяйві виринув клаптик тіні — і виявився сивим чоловіком на вигляд років сорока з гаком. Він подивився на дружину, потім на те, на що дивилася вона, й почухав потилицю.

— Пані Овенс, — нарешті сказав він, бо за часів життя подружжя етикет був куди суворішим, ніж нині. — Чи це те, що я думаю?

І саме цієї миті той, кого він роздивлявся, схоже, помітив дружину пана Овенса, бо відкрив рота, з якого на землю випала гумова соска, й простягнув маленького пухкого кулачка, наче хотів ухопитися за блідий палець пані Овенс.

— Побий мене лиха година, — мовив пан Овенс. — Та це ж немовля.

— Звісно, це немовля, — відповіла йому дружина. — І постає питання, що з ним робити?

— Насмілюся зауважити, пані Овенс, що питання це неабиякої ваги, — мовив чоловік. — Але воно не до нас. Адже цей малюк, безсумнівно, живий, а тому не належить до нашого світу й не має до нас жодного стосунку.

— Ти диви, як він усміхається! — перебила пані Овенс. — У нього ж наймиліша усмішка на світі!

І прозорою рукою вона пригладила розкуйовджене біляве волоссячко малого. Хлопчик радісно засміявся.

Кладовищем промайнув холодний вітер, розганяючи туман на нижніх схилах пагорба (бо кладовище розкинулося всією його вершиною, доріжки звивалися пагорбом вгору, і вниз, і знову по колу). Почулося деренчання — хтось смикав і трусив головні ворота, гримів важким замком і ланцюгом, які замикали стару браму.

— Ну от, — сказав Овенс, — це батьки малюка, прийшли забрати його в родинне гніздечко. Облиш малого, — додав він, бо пані Овенс заходилася обіймати, пестити й гладити дитинча.

На що вона відказала:

— Той, коло воріт, геть не схожий на батька.

Чоловік у темному пальті дав спокій головним воротам і тепер оглядав маленьку бічну хвіртку. Її теж було замкнено: міська рада вжила заходів після кількох випадків вандалізму за останні роки.

— Нумо, пані Овенс. Поклади його. Отак, розумниця, — додав пан Овенс, а тоді побачив привида й застиг з відкритим ротом, бо він так і не знайшовся, що ж сказати.

Ви могли подумати (і мали б рацію), що пан Овенс не повинен був так реагувати на появу привида, зважаючи на те, що пан і пані Овенс самі впродовж кількох століть уже були мертві, і, з урахуванням цього, все їхнє спілкування, чи то майже все, відбувалося з такими ж, як і вони. Але те, що він побачив, різнилося від мешканців кладовища: тремтливе, невизначене щось мерехтливого сірого кольору (ніби картинка неналаштованого телеканалу) випромінювало жах і неприховану паніку, які виповнювали Овенсів, мов настрашені були вони самі. Три постаті, дві великі й одна менша, проте лише одна з них була чіткою, чимось більшим за обрис і мерехтіння. І вона кричала: «Мій малюк! Він хоче завдати шкоди моєму малюкові!»