Читать «Тирамісу з полуницями» онлайн - страница 33
Йоанна Яґелло
— А що, Халінко, ти тепер ніде не працюєш? Нарешті можеш більше часу приділити школі й фотографуванню? — запитала пані Стася.
— Так. Мені більше не треба заробляти на школу. Але я шкодую, що більше не приходжу до вас.
— Та що ти. Молода дівчина — і двоє стариганів. Хіба це для тебе компанія?
— Це була частина мого життя. А тепер мені якось так... порожньо.
— А ти займися собою і кавалером. Чи то пак теє... хлопцем.
— Займаюся. Та щиро кажучи, я б хотіла знайти додаткову роботу. Мені це справді сподобалося.
І це була правда. Може, воно й нелегко — одночасно працювати й учитися, зате приємно заробляти власні гроші. Хто вже цього скуштував, тому справді тяжко відмовитися. Тепер Лінці доводилося задовольнятися скромними кишеньковими. Скромними, бо мама й Адам платили за навчання, отож складно уявити, що можна прохати в них іще чогось. На все доводилося заощаджувати самій, а це виявилося просто неможливо. Бо все було таким дорогим. Особливо їжа й напої.
А Лінка страшенно любила солодке. Усі гроші витрачала на соки й батончики. Або попкорн із «Сонечка». Їй постійно хотілося їсти. Невже вона досі росла? Гм, у цьому Лінка сумнівалася. Проте апетит, який з'явився в неї, коли дівчина почала швидко рости наприкінці початкової школи й у гімназії, із часом не зменшився.
Хай там як, але приємно було заробити якусь власну копійку. Бодай що-небудь... Не кажучи вже про те, що минулого року Лінка за свої гроші часто купувала щось для школи, якісь зошити чи ручку. Навіть кілька підручників купила за свої, бо невідомо-чому, мама не схвалювала купівлі підручників. Наче Лінка завинила, що вони не безкоштовні. Зрештою, її однокласниці розповідали те саме: батьки весь час нарікають на дорожнечу підручників. А може, написати про це в блозі? Здається, це доволі актуальна тема...
— Якщо довідаємося про якусь роботу, — озвався пан Антоній, порушуючи Лінчину замисленість, — то скажемо тобі.
Повертаючись від пана Антонія й пані Стасі, Лінка прочитала повідомлення на месенджері.
«Офігенний початок, — писала Зуза. — Я прочитала про тих мавпочок. Ти маєш рацію! Я буду Івадзару, тією, яка нічого лихого не скаже. Але я навпаки все казатиму».
«Є ідея?» — запитала Лінка.
«Побачиш».
* * *
Наталія зубрила. Був суботній вечір, а вона ніде не збиралася. Учителі в новому ліцеї справді виявилися вимогливими. Стільки треба зробити за вихідні, що немає навіть часу подумати про щось інше. Зараз Наталія сиділа над біологією. Зрештою, це важливий для неї предмет, муситиме справді докласти зусиль, а з біологічкою доводилося нелегко.
Найбільшою перевагою зубріння було те, що пригоди інфузорії-туфельки та інших одноклітинних проганяли решту думок. А думки Наталії, якщо їх не стримували мітохондрії, котрі вимагали уваги, невблаганно пливли у двох напрямках.
Один з них — оскаженілою, бистрою рікою, у якій вода пінилася, вдаряючись об старе вузлувате коріння й несучи із собою каміння й намул — ця ріка мчала до Марціна. Наталія не могла думати про нього, не відчуваючи... власне, чого? Не суму чи жалю, а люті. У неї перед очима й досі було його обличчя й тоді лунали ці слова про панночку з порядної родини, таке й уявити собі годі! Якби вона покинула його першою, усе було б гаразд. Як він посмів її випередити? Як посмів вибити з рук естафетну паличку? Досі ніхто в житті так із нею не вчинив. Її життям керував або випадок — як-от тоді, коли Наталія познайомилася з Марціном у Лазенках — або ним керувала вона сама. І ніхто інший!