Читать «Тирамісу з полуницями» онлайн - страница 156

Епілог

— Ну, і як тобі тут? — запитала Лійка. Вони сиділи в саду. Наталія витягла з гаража два шезлонги й поставила їх під яблунею. Лінка придивилася до подруги. Та виглядала набагато краще. — Бо те, що я бачу, більше нагадує казку. Дерева, шезлонги, просто курорт!

— Знаєш, що? Спершу я думала, що все це якась фігня. Ну, розумієш, усі ці психотерапії, арт-терапії, музикотерапії... І цей відпочинок у саду, усе як у якомусь штучному світі... Кінь би сміявся, еге ж? Тоді мені здавалося, що коли я вже знаю, що зі мною щось не так, то сама собі дам раду. Сама собі допоможу. Але за тиждень усвідомила, що тут класно. Я дуже подружилася з дівчатами. У них справи гірші, ніж у мене, знаєш?

— Гірші?

— Ну, у декого точно. Є дівчата, які змагаються із цим уже кілька років. І в них жахливі проблеми зі здоров'ям. У мене ще цього немає. На щастя. Тільки тут проблема, — Наталія постукала себе по лобі.

— Але ти ходиш на якісь заняття, так?

— Звичайно. Є індивідуальні, є групові. Про це важко розповідати комусь, хто цього не зазнав. Але нас навчають... ну, не знаю. Переважно того, що наше життя — лише наше. Що ми можемо з ним зробити все, що захочемо.

— А хіба ти не так завжди думала?

— То лише так здавалося. У цьому й полягає парадокс. Тобі здається, що ти пануєш над власним життям, бо не їси. А не їси тому, що вже не пануєш над власним життям. Бо голодування — це така ніби-влада.

— Але ж ти вже їси.

— Щось там їм. І хочу... хочу погладшати. Ну, а спершу мушу скласти заліки в серпні.

— У тебе все вийде. Я ж сказала, що як треба буде, то допоможу тобі.

Наталія глянула на подругу й засміялася так, що їй аж застрибала її темна гривка. Волосся вже трохи повідростало й задиркувато стирчало на всі боки.

— Ти мені допоможеш із хімією, а я натомість навчу тебе готувати. Побачимо... Хай там як, а я радію, що живу. Тут начулася стільки різних історій... Одна справа — жити у власному світі й щось там собі вигадувати, а інша — послухати, що кажуть інші. Тут є одна дівчина... У неї нирки відмовляють. І з серцем має проблеми після цього. Вона вже цієї хвороби не хоче, але навіть коли їсть, то залишається хворою, розумієш, а я... Нічого страшного. Тільки місячні припинилися.

— У мене теж припинилися, — машинально сказала Лійка. Блін, вона ж хотіла якось Наталію до цього підготувати. Але, може, так краще, бо не можна взяти назад сказаного.

— Що таке? Як це?

— Ніхто ще не знає... але, здається, я вагітна.

— Ти що, жартуєш?

— Та ні. Це не жарт. Скінчилися жартики.

— А тест ти робила?

Лінка кивнула.

— Отже, не здається, а напевне?

— Та... напісяла я на цей тест і, здається, побачила дві смужки. Але я так рознервувалася, що викинула його. Подумала, що почекаю, але поки нічого немає.

— А він знає? Адріан знає?

— Ще ні, — похитала головою. — Гадки не маю, як йому сказати. Бачиш... це моя провина.