Читать «Після злучення тварина сумна» онлайн - страница 8

— Так, так!!! — верещить студія.

— Тож, незважаючи на те, що Василь програв, я дарую йому всіх карасів, а на додаток ще... — ведучий робить загадкову паузу, — ми даруємо Василеві персональний комп'ютер! Приз у студію!

З-за лаштунків виходять майже голі дівчата у леопардових купальниках і несуть на раменах персональний комп'ютер. Несуть поважно, як колись прадавні ізраїльтяни носили ковчег Господній.

— Це тобі, — каже лис, чомусь звертаючись до Василя на «ти», і Василь ніяковіє від щастя. У нього підгинаються коліна і калатає серце. На очі навертаються сльози. Василь плаче і цілує свого благодійника. Студія зустрічає слова ведучого овацією. Камера великим планом бере Василеве щасливе обличчя. Потім так само на всю країну — розумне і добре обличчя телеведучого. Він посміхається.

Раптом звідкілясь із двома величезними кошиками з'являються Василеві дітки Сергійко і Наталочка. Вони несуть татові обід: джбан кислого молока, окраєць свіжого хліба, сало, цибулю та дві часничини («А діточки обід несуть»).

Татко на очах у публіки гладить діточок по головах, і всі разом заводять пісню про чорнобривці. Наталочка при цьому пританцьовує: робить верьовочку і бігунець. Коли пісню проспівано, Василь починає передавати привіт усім своїм родичам, а дітки навантажують рибу в кошики.

— Ми віднесемо її на базар і там продамо, — кажуть діти.

— Ні, на базар мене повезе Петро на «Жигулях», а ви несіть рибу додому! — каже Василь.

З дітьми Василь розмовляє суворо. Він любить дітей, але не дозволяє собі телячих ніжностей. Діти мають боятися батька! На тім він стояв і стояти буде!

— Добре, татку! — слухняно погоджуються діти, і сувора зморшка на Василевому чолі розгладжується. Він сідає обідати прямо посеред студії.

Лис уже кудись зник, уболівальники розходяться. Хтось підходить до Василя і кладе біля нього трохи печива і цукерок. Хтось дає апельсин, а дехто і гроші дрібняками. Василь поважно споживає своє сало і не помічає, як сидить уже не в студії, а у брудному підземному переході на запльованій холодній підлозі. Він — жебрак. Повз нього у жовтих куртках ходять ненависні жидо-підори з Європи та Америки, цмулять дорогі цигарки, пахтять парфумами і зневажливо дивляться згори униз.

Василь жує шматок чорного хліба, і оті спогади про часи, коли він ще якихось років п'ятнадцять тому у Афгані командував танком, здаються йому сном. Василь самотній, старий і хворий. Йому холодно і страшно. Він усе програв у своєму житті. Лишається тільки загорнутися у лахміття, газети і заснути. Уві сні — життя прекрасне, там ще можна побачити себе на танку. Там немає жидо-підорів з Європи та Диснейових Лисів. Там можна відчути себе вільним і могутнім — «гражданіном» могутньої світової держави під назвою СРСР. Але то тільки сон.

Василеві сниться сон про сон, і він провалюється у нього остаточно. Від солодкого відчуття у Василя з кутика рота викочується цівка слини й повільно повзе підборіддям.

Глава друга

Бандит з донецька