Читать «Козацький оберіг» онлайн - страница 63

Козак Мамай поклав долоню на плече хлопця.

— Ну що, товариство, ми перші.

— Борони вас Боже, — стиха обізвалися козаки.

Козак Мамай і Данько поклонилися їм і пішли до замку. Мамай на мить уповільнив кроки, озирнувся до козаків і сказав:

— За кобзою моєю добре доглядайте — не дай Боже, хоч одна струна порветься…

Вони йшли степом. Спочатку бачили тільки верхівку вежі, а потім і стіни на обрії виринули. Але з кожним їхнім кроком темрява все більше й більше покривала степ, і замок поступово розчинявся, немов химерна примара, у темряві.

Дивна річ — чим ближче вони підходили до замку, тим більше й більше він здавався Данькові старим другом, який раптом опинився у страшній небезпеці. Рішуче бажання допомогти йому, хоча б і ціною власного життя, перемагала страх і невпевненість у власних силах.

— А тепер, козаче, настав час нам своїми стежками до замку пробиратись, — сказав козак Мамай зупинившись. Останній промінь сонця немовби затримався на обрії, не бажаючи полишати чудовий духмяний степ.

— Не підходь до брами, поки не побачиш, що сторожа закуняла, — наостанок промовив козак Мамай і махнув рукою в напрямі стіни, — а тепер рушай, зустрінемося вже там.

Данько кивнув головою й побіг до тієї відомої тільки йому стежки, що вела до таємного лазу.

Раптом він, несподівано для самого себе, зупинився й озирнувся назад — туди, де залишився козак Мамай.

При світлі останнього сонячного променя, що вкрив степ тривожним темно-червоним маревом, Данько побачив постать козака Мамая. Той стояв, широко розвівши руки й закинувши голову до неба. Здалеку постать козака нагадувала великого орла, який застиг, гойдаючись у небі із широко розкинутими крилами. Данько не міг відвести очей від такого видовища. Раптом постать Мамая огорнуло дивне сріблясте марево, у якому фігура козака почала розпливатися та мерехтіти. Данько від здивування навіть закліпав очима — марево розтануло в темряві разом із козаком. Здавалося, що його тут ніколи й не було, аж тут Данько побачив, як у небі чорною стрілою майнув у напрямку замку хижий птах.

Данько ще якусь мить стояв, зачаровано дивлячись у небо, а потім труснув головою, немовби відганяючи сон, і побіг знайомою стежкою до лазу в замковій стіні.

Глава 20. Бій у замку

На щастя, нікому з людей магістра і в голову не могло прийти, що Данько наважиться повернутися до замку. Тому лаз ніхто не закрив, і малий без перешкод пробрався під стіною. Уже була глупа ніч, і він, пильно озираючись навколо, обережно скрадався між парканами до замкової брами. Кілька разів хлопець падав на землю, коли чув кроки кнехтів, які час від часу проходили неподалік. Його шлях лежав повз замкову площу, яку, на жаль, не можна було оминути.

Данько прислухався: з площі долітав гамір і зойки переляканих людей. Там блимали якісь вогні. Данько поповз під парканом. Коли він дістався до рогу будинку, то побачив моторошне видовище: посередині площі стояла висока, нашвидкуруч зроблена дерев’яна споруда, що нагадувала якийсь химерний будинок. Уся вона була обкладена оберемками хмизу. На гостроверхому даху вітер розвіював чорний прапор із зображенням хижого дракона. Навколо будови юрмилися перелякані мешканці замку. Натовп щільно оточували піші та кінні кнехти магістра Луціуса, які тримали в руках алебарди й палаючі смолоскипи.