Читать «Козацький оберіг» онлайн - страница 2

Часи були неспокійні, втім на Порубіжжі, між володіннями Великого князівства Литовського та Ордою спокій був рідкістю. Ординці зазвичай, вирушали своїми шляхами (сакмами) на набіги взимку, тож осінь вважалася відносно спокійним часом.

Крім того, недавно війська прикордонного старости Богдана Претвича разом з козаками відбили напад великого війська ординців, і мешканці Порубіжжя спокійно зітхнули, сподіваючись на короткий відпочинок у воєнному лихолітті.

Але чому гнав чвалом свого коня вершник? Може, квапився доставити тривожну вістку про ворожий набіг чи про нову війну на кордонах князівства? А може, був цей вершник шпигуном, провідником хитрощів ворожих, спрямованих на те, щоб захопити та спопелити фортецю, що захищала населення навколишніх сіл та купецькі валки?

На вежі цього вечора вартувало троє стражників. Один відразу побіг до начальника замкової залоги, досвідченого соцького Заруби, а двоє інших, про всяк випадок поклавши стріли на тятиву своїх самострілів, пильно спостерігали за дивним вершником.

У світлі останніх променів вечірнього сонця чоловік на чорному коні здавався охопленим червоним зловісним сяйвом. Уже можна було помітити, що кінь його нісся чвалом дуже довго, бо круп тварини був рясно вкритий шматками піни, які, мов великі краплі крові, падали на шлях. Курява здіймалася за вершником і надовго зависала у вечірньому повітрі.

Вартові, мов зачаровані, дивилися на дивну навіть для цих місць картину. Позаду почувся гуркіт. То соцький, спішно підіймаючись дерев’яними сходами на вежу, брязкав сталевими бляхами панцира й гупав важкими черевиками. І навіть тоді вартові не змогли відірвати поглядів від загадкового вершника, кінь якого вже підскочив до дерев’яного мосту. Охоронці, як один, піднесли самостріли й навели їх на кіннотника.

Соцький перехилився широкими плечима через кам’яний край стіни. Права рука його звично лягла на руків’я важкої шаблі.

Усе своє життя Заруба провів у цих небезпечних краях, безліч разів ходив у походи, й недаремно вважався одним з найбуваліших воїнів Прикордоння. Це був чоловік велетенського зросту й могутньої статури, шкіра його здавалася наскрізь просмоленою гарячим степовим сонцем. Обличчям сотника пролягали два шрами від шабельних ударів, а скільки великих і малих рубців від ран було на його тілі — годі й порахувати.

Соцький пильно дивився з-під кошлатих брів на вершника. Вітер, що ставав усе пронизливішим, куйовдив довге волосся й руду бороду Заруби. Тим часом кінь вибив копитами глухий дріб по дерев’яному містку, викладеному зі старих дубових колод, і закрутився перед самою брамою. Тепер можна було добре розгледіти дивного вершника.

Здавалося, йому ледь вдається втриматись у сідлі. Тулуб його час від часу відкидався назад, а голова безсило падала на груди. Утім, чоловік міцно тримав лівою рукою повід, прикрашений блискучими мідними бляхами, а правою притискав до себе невеличкий згорток. Вартові побачили, що не тільки промені сонця огортали вершника червоним — весь його одяг і обличчя були вкриті загуслими плямами крові.