Читать «Козацький оберіг» онлайн - страница 131

— А інквізиція нехай навіть не потикається в цей вільний край свій ніс пхати, — погрозливо промовив ватаг опришків.

— Ну бережись, відступнику! — прошипів інквізитор і наказав охоронцям: — Убийте його.

Троє вершників зіскочили з коней і, виставивши вперед списи, побігли до Василя, плутаючись між гілок поваленого дерева. Опришківський ватаг підхопив свій топірець, вправно відбив удар одного списа, ухилився від другого, перехопив рукою третій та біля наконечника й одним ударом топірця перерубав древко навпіл.

Зі скелі гримнув мушкетний постріл і свиснули стріли — кілька латників повалилися зі своїх коней. Решта застигла, нерішуче озираючись навкруги.

— Уперед, убийте його! — горлав інквізитор, і латники почали збиватися докупи, готуючись до рішучої атаки. Данько з острахом дивився на їхні алебарди з широкими лезами, на блискучі шоломи та гострі палаші. Було зрозуміло, що п’ятеро опришків не зможуть протриматися проти такого великого загону. Наступила загрозлива тиша.

Раптом на шляху з’явився великий натовп чоловіків, які наближалися зі сторони міста Лева. Данько зі страхом помітив, що тепер опришки опинилися в оточенні: з одного боку — стражники інквізитора, з іншого — невідомі люди. Латники теж здивовано дивилися на городян. Тих було не менше сотні. Кожен мав у руках якусь зброю: сокири, тяжкі молоти, луки й навіть мушкети. Невдовзі вони підійшли до скелі. І тут Данько побачив, що веде цих людей цехмістер кожум’як пан Любомир. Цей кремезний чоловік тримав на плечі величезну довбню, з якої стирчали довгі залізні цвяхи. Біля нього йшов огрядний чоловік у довгому жупані, і спирався він на довгий посох із мідним набалдашником. Ставши поруч з ватагом Василем, пан цехмістер поставив перед собою довбню, сперся на неї і грізно ревонув:

— Наше Львівське братство вирішило захистити шановного пана Зенона та високоповажну княгиню Ярину. Люди ці добре відомі всім своєю набожністю, благочинністю та добрими справами.

Чоловік із мідним посохом статечно промовив:

— Я голова Львівського братства й міський суддя Остап Когут. Ми з’ясували, що пан Луціус незаконно став опікуном княгині Ярини, крім того, вердикти інквізиції не можуть мати сили в її маєтку. Тому, іменем вільного міста Львова, наказую вам відпустити своїх в’язнів.

Ватаг Василь розвів руками й посміхнувся:

— Я ж казав, пане інквізиторе, що для вас немає місця на наших землях!

Обличчя інквізитора Густава злісно скривилося. Він вихопив з кишені сутани пістоль і вистрелив у ватага опришків. Василь встиг пригнутися, і пробита шапка злетіла з його голови. Ватаг блискавичним рухом метнув свій топірець у інквізитора. Топірець декілька разів прокрутився в повітрі, зблиснувши на сонці гострим лезом, і вп’явся у груди інквізитору. Той захитався і впав на землю. Латники підхопили його. Один із охоронців підніс мушкет, цілячись у Василя, але зі скелі свиснула стріла і пробила йому руку. Латник вронив мушкет і злякано озирнувся на скелю.

— Нас тут багато, — сказав Василь, — хочете залишитися живими — віддайте нам своїх в’язнів.