Читать «Козацький оберіг» онлайн - страница 107

Данько підвівся, обережно обійшов крилату потвору, не зводячи з неї очей, і пішов, хитаючись, краєм берега, подалі від страшної істоти.

Глава 10. Несподіваний друг

Під палаючими променями сонця брів Данько краєм моря, і сумні думки лізли йому в голову — чи змогли всі невільники потрапити на корабель? Чи встиг Жила порятувати його батька? Чи не наслав Чалма-бек якихось нових чудовиськ? І що взагалі робити йому самому?

Так, роздумуючи, брів Данько, аж поки не відчув, що його голова почалася крутитися від страшної спеки. Він заліз у море, трохи обмився, виліз на берег, намочив сорочку й накрутив її собі на голову, мов чалму. Стало трохи легше йти, але захотілося пити та їсти. Окрім того, тяжка втома навалилася на його плечі. Данько озирнувся навколо. Гора, вздовж якої він шкандибав, усе ніяк не закінчувалася, а залазити на неї в Данька не було ні бажання, ні сил. Десь попереду він побачив річку, що впадала в море. Уздовж затоки густо коливалися хвилі очерету. Данько прискорив ходу із насолодою напився з річки прохолодної води. Тепер навіть їсти не так кортіло. Хлопець сів у тіні старого розлогого дерева, пильно вдивляючись у морський простір. Але жодного білого вітрила не майнуло на синьому обрії.

Єдине, на що вистачило в нього сил, так це знову одягнути сорочку й заховати під неї Печать Зберігачів. Здійнявся вітер, який приємно охолоджував тіло хлопця. Голова його схилилася на руки, і остання думка, що промайнула в Даньковій голові, була така: «Що буде, то буде, а буде те, що…» Що саме має бути, він так і не додумав, бо заснув.

Прокинувся, коли вже сонце почало сідати. Тінь від дерева пересунулася кудись убік, і хлопець, відчувши передвечірню спеку, прокинувся, мружачи очі, у які били промені сонця. Він відчував, що добре відпочив. Хіба їсти хотілося ще більше, ніж до сну.

Данько підвівся, ступив кілька кроків до річки, і… застиг на місці. З очерету вигулькнув чорний пес, за ним ще один, а далі ще кілька! Вони оточили хлопця і стояли нерухомо. Їхні червоні очі дивилися уважно, а з ошкірених пащ чулося глухе гарчання. Псів було багато, не менше десяти.

Данько безпорадно озирнувся. «Пси-вбивці!» — зі страхом здогадався він. Рука його потягнулася до Печаті Зберігачів, пси тихо загарчали, вишкіривши ікласті пащі. Данько зрозумів, що як тільки він зробить хоч один рух — вони кинуться на нього. Хлопець застиг з жаху, бачачи як пси напружили м’язи, готуючись до смертельного стрибка.

Данько зрозумів, ще мить — і вони кинуться на нього. Не в силах більше витримати, він заплющив очі.

Раптом пронизливий низький свист увірвався йому у вуха. Почулося скавчання. Данько розплющив очі й побачив, що пси кинулися врозтіч, миттю щезнувши в очереті. Страшний свист наближався. Якась крилата тінь накрила Данька, він підняв очі і побачив… грифона, що летів прямо на нього.