Читать «Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник» онлайн - страница 6

Мій брат кілька разів у житті розбивався, він розвалював свої мотоцикли, скільки їх там у нього було, падав на повній швидкості, здирав шкіру, рвав одяг, але вставав і їхав далі, мов так і треба, у його житті було стільки машин, що я навіть не про всі з них пам’ятаю. У дитинстві він мене теж учив їздити, але з цієї затії так нічого й не вийшло – я завжди боявся швидкості. І дотепер боюсь. Можливо, після того як у дитинстві, напившись, ми з приятелем украли важкий «Урал» із коляскою і довго розганяли його ось такою самою трасою – безнадійною й неремонтованою, а коли розігнали на повну, я помітив, що міг друг, котрий, до речі, сидів за кермом, устиг заснути. На повороті «Урал» злетів із траси і якимось дивом проскочив між опорами ліній електропередачі. Ми залишилися живі й відразу протверезіли. Я боюся швидкості, боюся кудись їхати, більше за це я боюся лише зупинитись.

3. Поганий Сосюра

Залізничний вокзал міста Сватове о четвертій ранку тихий і погано освітлений. Наскільки я розумію, Сосюра десь тут і воював. У його спогадах саме на цьому вокзалі чи то хтось когось узяв у полон, чи то навпаки – полону уникнув. Його важко іноді зрозуміти, особливо коли це стосується біографії, так прочитаєш цілий том і не зрозумієш – за кого ж воював головний герой? Сосюра надзвичайно химерний у своїх спогадах, подумати тільки – чувак пройшов усю громадянську, воював на кілька фронтів, уцілів, що найголовніше, і про що потім пише у мемуарах? Якийсь безкінечний трах із сестрами-жалібницями та відповідальними політпрацівниками (ок, із політпрацівницями – нічого такого, ясна річ, за Володимиром Миколайовичем, здається, не спостерігалося), якісь постійні плачі з того приводу, що десь там, у сонячному Донбасі, на нього чекає його молода незаймана Лілі Марлен, невизначеність політичної платформи й ідейної програми (те, що він за світову революцію, його жодною мірою не виправдовує – усі за світову революцію), порожняк, одним словом, – жодної тобі яскравої батальної сцени з м’ясом і кишками, намотаними на колеса червоних панцирників, жодного виписаного портрета бійців і старшин із послужними списками й зарубками на прикладах снайперських гвинтівок, жодних відомостей про кількісний склад сил супротивника, більше того – за весь цей час жодного власноруч убитого ворога робітничого класу! І він говорить, що він за світову революцію! Почитай, хочеться сказати автору, почитай спогади інших учасників революційних змагань на півдні Росії, ну, себто на Україні, почитай хоча б того ж таки Нестора Івановича – яка увага до деталей і врахування нюансів, він же фіксує кожного повішеного ним мародера чи комісара так ретельно, ніби справді розраховує передати ці списки безпосередньо святому Петрові у сподіванні на те, що старий зарахує йому це при перепустці до райських брам. Що в такому разі мав би зарахувати святий Петро до активу Сосюри Володимира Миколайовича? Оце його тягання із сестрами-жалібницями по санітарних вагонах? Навряд чи. Хіба що я чогось не розумію в концепції християнства. Що святому Петрові до сестер-жалібниць? У нього й без того турбот, я думаю, вистачає. Але менше з тим, навіть якщо ти не дбаєш при цьому про захмарні брами й перепустки, – не подобається мені його постійне недомовляння, адже ясно відчувається за всіма цими санітарними вагонами щось значно цікавіше – щось, про що Володимир Миколайович або справді забув, або зробив вигляд, що забув, – тому що насправді його мемуари пахнуть трупами, пахнуть теплою кров’ю і брудним одягом, тифом і дизентерією, лише чому він про це не пише? Біда цієї літератури в тому, як на мене, що біографії кращих її письменників значно цікавіші за їхні твори, ну та це справи не стосується.