Читать «Миротворець» онлайн - страница 84

— Ти кинув Вероніку з дитиною на руках.

— Так. Я зробив це.

Раскатов почувався розгублено. Що він міг сказати цьому Смоковніку — що так не можна? Що так не роблять? Здається, на Смоковніка такі аргументи не діяли.

— Ти не боїшся, що тебе колись спіткає розплата?

— Розплата? За що? За те, що слідував правді? За правду не може бути розплати, Крейзі! Я відчув, що нам не по дорозі. Що у мене є вагоміші завдання в цьому житті. Розумієш? Ось що я називаю відповідальністю! Коли ти розумієш, що ти несеш щось цінне всередині, і ти зобовʼязаний поділитися цим цінним з іншими! Я розумію, це нелегко зрозуміти, повір, я не осуджую тебе. Але правда — вона така. Вона поза добром і злом. Я все сказав. Тепер кажи ти.

— Мені нема чого сказати.

Ємельян задоволено подивився на нього.

— Не журися, Крейзі. Вероніка знайде собі хорошу людину. От побачиш, все у неї буде добре.

Раскатову щось хотілося сказати Ємельяну, але він відчував, що хоч би з якого боку підійшов, скрізь отримає відсіч. Раскатова огорнув відчай.

— Гаразд. Я зрозумів. Ще одне, останнє... Або ні, не буду.

— Кажи, Крейзі.

— Та ні, боюся, ти не зрозумієш. — Раскатов піднявся. — Оʼкей, тепер я маю, що сказати Вероніці.

— Передавай їй мої вітання. Скажи їй, що я часто згадую про неї.

— Точно. Так і скажу.

Не озираючись, не прощаючись, Раскатов вийшов з тіні будинку Смоковніка на палюче сонце. Був полудень, час обідати. З мечеті на Асалі долинув заклик муедзина до намазу. За нею озвалися мечеті на Медіні, на Мубарраку. Десь звіддаля почулися відгуки намазу в старому місті.

Вероніка, певне, приготувала млинці. Раскатов усміхнувся палючому сонцю полудня і з дивним відчуттям заспокоєння рушив до себе.

13

Артьом зайшов до них на обід, і втрьох вони розділили скромну трапезу з юшки, хлібів і фети. Артьому було тяжко. На нього було боляче дивитися. Його очі зробилися великими, прозорими, блакитними, як море на мілині, в них стояло одне відчуття — розпука. За всю трапезу вони не перемовилися й пʼятьма словами. Коли Вероніка зайшла в дім з брудним посудом, Раскатов спитав:

— Ну що, старий? Тяжко?

— Та ні, нормально, — сказав Артьом. — Просто іноді доводиться вибирати між тим, як ти хотів би жити, і тим, як доводиться. Я ще не знаю, чи готовий відмовитися від мрії. З роботою завал повний. Мені написали, що за неї не заплатять. За два місяці не заплатять. Треба щось терміново придумати, де знайти ще грошей, а я не хочу цим клопотатися. Я не хочу зраджувати музиці. Я хочу говорити людям до їхніх сердець, немає іншого способу якось передати їм це. Передати їм суть. Розумієш, я не хочу все життя нидіти із цим довбаним програмуванням, — Артьом подивився на нього своїми прозорими сяючими очима, і Раскатов побачив, що в них застигли сльози. — Ну та гаразд. Що в тебе? Занурюєшся у Хронокосмос?