Читать «Миротворець» онлайн - страница 37

Після вечері він вийшов на поріг свого будиночку — акуратна стежка, мініатюрна біла загорожа перед домом, і далі — десятки, сотні таких же будиночків, закинутих посеред ніде, оточених пустелею і — десь далеко — патрульними машинами, які зрідка виїжджали на огляд периметра. Сонце вже зайшло, тут, у пустелі, були фантастичні заходи — небо забарвилося в несамовиті переливи брунатного, золотого і фіолетового. Гігантське склепіння над головою поглинуло його. Він дивився на призахідні барви і не міг зрозуміти — як це можливе? Як можливе таке поєднання відтінків, який закон допускає існування цього прекрасного непізнаного, яке мовби саме собою виникає щовечора просто у нього над головою? Він задумався над тим, яка краса може існувати всередині найменшої частки цього світу, якщо її розщепити. Що побачить він завтра? Яку силу вони збираються випустити?

Зненацька він відчув, ніби дещо в його серці, яке позирало на дивовижний захід сонця разом із ним, сховалося, і щось суттєве зникло з цього світу. Він розгледівся подумки навсібіч, але не міг зрозуміти, чого раптом стало бракувати у краєвиді. Бракувало чогось настільки суттєвого, від чого втратилося будь-яке значення краси, що розверзлася перед ним у своїй безсоромній, неприхованій довершеності, яка не знала пощади і не знала, що таке ощадливість, яка жбурляла нові й нові барви у небо, ще і ще, допоки густина переливів небесної безодні не досягла апогею.

І раптом — щось пропало. І замість урочистого фіналу симфонії, замість епічного розрішення спектаклю він відчув, як захід сонця став просто ще одним, черговим заходом сонця, банальними сутінками напередодні експерименту. Він навіть озирнувся навколо, аби зрозуміти, що раптом зникло, що стало причиною занепаду. Куди поділася солодка мелодія, яка вела його до цього місця, до цього перехрестя доріг у закритому містечку посеред Нью-Мексико? Без жодних об’єктивних на те причин він відчув раптом усепереможну самотність. Намагаючись не піддаватися тискові почуття, що раптово навалилося на нього, він вирішив удати, буцім нічого не сталося, просто він став свідком іще одного заломлення видимих радіохвиль у земній атмосфері, ось і все. Роберт заклав руки у кишені, ще трохи постояв на порозі, але тепер стояти було незатишно. Тепер небо було чужим і відстороненим. Однакові ряди будиночків, чий монотонний порядок потай заворожував його, як будь-який інший порядок на цьому світі, також утратили свою чарівність. На вулиці було безлюдно. Намагаючись подолати твердість, що раптом скувала його серце, він, насвистуючи, пішов до будинку.