Читать «Миротворець» онлайн - страница 27
Любко Дереш
Він сів за своє робоче місце навпроти вікна. В читацькій залі сьогодні було людно — студенти після канікул повернулися до навчання і тепер голосно шепотілися, переписуючи один в одного цитати для рефератів. Він зайшов у соціальну мережу, де було зареєстровано Андреа, і стерпів іще один удар страху, коли побачив, що Андреа вийшла в он-лайн.
«Привіт, Андреа», — написав він і завмер.
За якусь хвилину чи дві вона озвалася: «Привіт, Стефане! Рада тебе чути! Сиджу зараз у кафе з подругою, така хороша погода у нас, ніби скоро вже прийде весна. Пʼємо капучино. Як ти?»
«Хочу тебе дещо спитати, — надрукував він. — Ти живеш зараз з іншим чоловіком?»
На іншому кінці запала мовчанка.
«Так, — Андреа зрозуміла, що обманювати вже недоречно. — Я хотіла тобі розповісти про це, коли ти приїдеш. Не хотіла казати тобі про це по Інтернету...»
«Як ти сміла! — гнівно написав він і відчув, що більше не бажає мати з нею нічого спільного. Ні слова більше. — Бувай!»
«Стефан!..» — відписала вона (ох, уже ці імітації емоцій у чаті!). — Нам було так складно спілкуватися з тобою останнім часом, ти кудись віддалився зі своєю роботою, а далі я зустріла Нікіту...».
Стефан краєм ока продовжував читати її повідомлення, відшукуючи настроювання блокування користувача. Ось і воно.
«Ау, Стефане, відгукнись! Я хочу сказати, що я ще нічого остаточно не вирішила для себе», — це були останні слова Андреа, після чого Стефан із задоволенням заблокував її. Він вимкнув планшет і втупився у вікно, де знову, вкотре за цю зиму, падав сніг. Зима видалась особливо святковою у Львові. По якімсь часі Андреа зателефонувала йому на мобільний, але він не став турбувати себе відповіддю, а просто перевів телефон у беззвучний режим. Іще трохи посидівши біля вікна, він склав свої папери і пішов. На сьогодні його робочий день закінчився.
Ідучи середмістям, він ховався глибше у комір пальта, і його сльози легко можна було сплутати з лапатими сніжинками, що танули на скельцях окулярів.
Він прийшов додому, розпалив пʼєц, поїв і сів читати біографію Штукенгайзена.
Читання трохи заспокоїло його. Але, читаючи, Стефан несподівано наразився на думку, що історію з Андреа йому влаштував не інакше як сам Штукенгайзен. Стефан відкрив портрет Штукенгайзена із сарною. Мініатюрний чоловік із по-дитячому округлим, гладким, а водночас строгим і мудрим обличчям, майже карлик, тендітних розмірів і тендітної, здавалось би, натури. Однак очі видавали в ньому нетутешню безодню, безодню якось особливої, співчутливої любові — нового почуття, настільки свіжого, що Стефан злегка спʼянів. Все було просто, коли Штукенгайзен дивився на нього.
— Це все ти! — вигукнув він раптом, звертаючись до портрета. — Це все ти влаштував!
Штукенгайзен дивився на нього, не заперечуючи, однак і не перебираючи на себе відповідальності. Він ніби чекав, коли ж Лянґе зрозуміє його послання.
Стефан, на власну досаду, розумів його. Тепер у нього не було причин повертатися до Відня, до смурного сімейного життя, яке він собі змалював. Тепер він мав можливість повністю віддати себе науці, присвятити себе штукенгайзенознавству, розповісти про Штукенгайзена всьому світові.
