Читать «Про письменство. Мемуари про ремесло» онлайн - страница 7
Стівен Кінг
Після кількох проколювань барабанної перетинки в шестирічному віці одним із найстійкіших моїх життєвих принципів стало: обдуриш раз — ганьба тобі; обдуриш двічі — ганьба мені; обдуриш тричі — ганьба нам обом. Лежачи втретє на столі вушного лікаря, я не давався й верещав, пручався і боровся. Щоразу, як голка наближалася до мого обличчя, я її відбивав. Врешті-решт, медсестрі довелося покликати маму з приймальні, й удвох вони змогли втримати мене рівно стільки часу, скільки лікарю було треба для введення голки. Я кричав довго й голосно, аж досі це чую. Щиро кажучи, мені здається, що десь у глибокій западині моєї пам’яті досі відлунює цей останній крик.
6
Незабаром, похмурого холодного дня — якщо я не переплутав послідовність, то це мав бути січень або лютий 1954 року — таксі приїхало знову. Цього разу спеціаліст був не вушний, а горловий. Знову мама чекала в приймальні, а я знову сидів на столі для обстеження. Поряд ширяла медсестра, і знову був різкий запах спирту — аромат, від якого в мене досі за п’ять секунд удвічі прискорюється серцебиття.
Однак цього разу в мене всього-на-всього взяли мазок з горла. Пеклó, гірчило, але після довгої голки вушного лікаря це взагалі пусте. Горловий лікар надів на голову цікавий прилад у вигляді ремінця з дзеркалом посередині. З нього сяяло сліпуче світло, наче третє око. Він довго дивився мені в горлянку, наказуючи ширше розтулити рота, аж у мене щелепи заскрипіли. Зате не встромляв у мене голок, і я його за це полюбив. Невдовзі він дозволив закрити рот і покликав маму.
— Проблема в його мигдаликах, — сказав лікар. — Вони мають такий вигляд, ніби їх кіт подер. Треба видаляти.
Пам’ятаю, як трохи згодом мене везуть під яскравим світлом. Наді мною схиляється чоловік у білій масці. Він стоїть у головах столу, на якому я лежу (1953 і 1954 — мої роки лежання на столах), він перевернутий відносно мене.
— Стівене, — каже він, — ти мене чуєш?
Я сказав, що чую.
— Я хочу, щоб ти глибоко дихав, — каже він. — Коли прокинешся, їстимеш морозиво скільки влізе.
Він опустив мені на лице якийсь пристрій. У моїх спогадах той схожий на мотор для човна. Я зробив глибокий вдих, і все потемніло. Коли я прокинувся, мені справді дозволили їсти скільки завгодно морозива — гарний вийшов жарт, бо мені його зовсім не хотілося. Горло було набряклим і товстим. Але це краще, ніж фокус із голкою у вусі. А, точно:
7
Того року мій брат Девід перескочив у четвертий клас, а мене зовсім забрали зі школи. І мама, і вчителі погодилися, що я пропустив забагато першого класу, тому краще почати заново наступної осені, якщо дозволятиме здоров’я.
