Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 89

Раїса Петрівна Іванченко

22 травня 1652 р. між польськими військами і козаками та їхніми традиційними союзниками ординцями розпочалась знаменита битва під Батогом (Батіг — назва рівнини над річкою Буг біля міста Ладижина на Поділлі). Вона завершилась нищівним розгромом польських військ. Коронний гетьман М. Калиновський і ряд чільних польських воєначальників були вбиті. Україна торжествувала перемогу. Козаки вдалися до тактики роз’єднання ворожої армії на частини та повного їх винищення, як це колись робив відомий полководець Ганнібал.

Але на початку 1653 р. Польща посилає в Україну, на Поділля, військо на чолі зі С. Чарнецьким. Воно оточує загони Тимофія Хмельницького біля фортеці Сучава. Польща зуміла нацькувати на Молдавію війська правителів Валахії та Трансільванії, які не хотіли посилення Молдавії, й військовою силою повалили союзника України — молдавського господаря Лупула. Тимофій же в тяжких боях під Сучавою був смертельно поранений і невдовзі помер. Україна втратила союзника в особі молдавського володаря. Гетьман Богдан Хмельницький втратив свого вірного талановитого помічника, сподвижника і спадкоємця — сина Тимофія. Крім того, Богдана Хмельницького знову зрадили кримські татари, які тепер уклали союз із Польщею. Польські війська знову розпочали відвойовувати Поділля.

Кінець 1653 року показав, що Україна без серйозного союзника не може виграти в цій багаторічній і виснажливій боротьбі з Польською державою. Тому Богдан Хмельницький продовжує шукати для України спільника, який не зрадить.

Ще в 1651 р. гетьманський двір обмінявся посольствами з Османською імперією, внаслідок чого Туреччина прийняла гетьмана і Військо Запорозьке під свій васалітет. Це був час, коли Москва ще продовжувала мовчати на всі прохання про допомогу, а сусідні держави зазнавали тиску від Польщі, яка відривала їх від союзу з Україною. Гетьман вважав, що Османська Порта зуміє зупинити Польщу і, оскільки вона далеко, не буде активно втручатися у внутрішні справи України. Проте ця акція не мала підтримки ні в народних масах, які знали турків і татар як своїх споконвічних грабіжників, ні в частині козацької старшини.

А тим часом польський уряд створює антиукраїнську коаліцію, куди входять Трансільванія, Волощина, Молдавія, Польща. У 1653 р. українська козацька рада вирішує, що потрібно й далі продовжувати війну з Польщею за незалежність та одночасно домагатись допомоги від православної Московської держави.

У березні 1653 р. до Москви був посланий відомий козацький дипломат Силуян Мужиловський, а також полковник Бурляй. Вони знову привезли прохання козацького уряду взяти Військо Запорозьке (тобто всю повсталу Україну.— Авт.) під свою “високу руку” й надіслати поміч “ратними людьми”.

Кількаразові звертання українських провідників до російського царя з проханням допомоги, що почалися ще з 1648 р., тривалий час залишалися марними. Московський уряд відмовчувався або відбувався загальними заявами.

Чим же пояснюється така позиція Москви? Ось як говорив про це російський історик В. Ключевський. Він писав, що Москва “протягом шести років приглядалася з постійним інтересом, як справа Хмельницького, попсована татарами під Зборовом і Берестечком, хилилася до занепаду, як Україна спустошувалась союзниками–татарами і люто–нелюдською усобицею, і нарешті, коли Україна вже була знищена вщент, її прийняли під високу руку”. М. Грушевський, коментуючи пояснення Ключевського, говорить: “Увесь хід історії Європи міг би взяти інший і кращий напрямок, коли б Україна увійшла в політичну унію з Москвою в початках своєї боротьби з Польщею, ще повна сил, повна людності, не зневіреною у своїх провідниках і в піднятому ними ділі, здатною бути опозицією Москви, обстояти себе в цій позиції і не дати себе зіпхнути на становище провінції. Московські політики, може, ненароком, а може, й умисно дали поборюкатись українській козаччині з Польщею та дійти до останнього обопільного знищення… аби ввійти зі свіжими силами між сил обезкровлених противників і взяти козаччину вже не в ролі рівнозначного союзника, а підручного, котрого можна було б звести до ролі прислужника, підданого холопа”.