Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 74

За чверть століття після Берестейської церковної унії в Україні багато православних церков було зачинено або перетворено в уніатські храми. Таке ж становище склалось і в Києві. Тут усі православні церкви, навіть Софійський собор, були передані до рук уніатських священиків. Православним центром лишалася тільки Печерська лавра. Крім того, від часу запровадження Берестейської унії чимало вищих православних ієрархів померло, а на їхні місця були наставлені представники уніатства. Таким чином українське православ’я опинилось під загрозою зникнення. Наступ же на православну церкву в цій ситуації був рівнозначний наступу на українську культуру і націю. Ось чому діяльність Сагайдачного з відновлення вищої ієрархії православної церкви в Україні мала величезний патріотичний резонанс.

У 1620 р. гетьман таємно запрошує до Києва Єрусалимського патріарха Феофана, що добирався до Москви, він таємно висвятив на київського православного митрополита відомого письменника і богослова Іова Борецького, а також шістьох єпископів на вільні єпархії. Причому, в цій акції участь взяли софійський митрополит Неофіт з Болгарії та єпископ страгонський Авраам, які на той час перебували в Києві. Це була величезна подія в об’єднанні визвольних сил українців. У такий спосіб гетьман Сагайдачний з’єднав три напрямки українського визвольного руху: козацтво і його збройну силу, культурно–освітній рух і рух церковний. Це й створило передумови визвольної боротьби українського народу в середині XVII ст.

Як же поставився до цієї відважної історичної акції польський уряд і, зокрема, “король–єзуїт” Сигізмунд III?

Польська держава змушена була проковтнути цю гірку для неї пігулку: вона в цей момент, після Цецорської битви, опинилась віч–на–віч із агресивною Османською імперією. Тому король змушений був не сваритись із козаками, а навпаки, просити їхнього гетьмана приєднатися до польської армії. Сагайдачний виносить це питання на обговорення козацької ради. І треба віддати належне мудрості й політичній зрілості козацтва: козаки розуміли, що турецька неволя є більшою небезпекою для українців, подолати її можна спільно і зробити це треба насамперед. Вони вирішили допомогти польській армії в боротьбі проти турецької агресії. Так готувалася відома Хотинська битва.

Вона відбулася восени 1621 року. У цій битві козацьке військо на чолі з гетьманом Сагайдачним відіграло провідну роль. Як свідчать усі польські мемуаристи, козаки взяли на себе основний тягар битви, яка тривала понад місяць. Гетьман Сагайдачний, писав козацький літописець, “… всі ті воєнні тягості ніс на собі, а також в усьому давав раду. Як він радив, на те погоджувались їх милість пан гетьман коронний (гетьман Ходкевич.— Авт.) і королевич його милість (королевич Владислав був головним командувачем усіх військ. — Авт.)”. Апольський полководець Якуб Собєський записав про Сагайдачного: “Це був чоловік великого духу, що шукав небезпеки, легковажив життям, у битві — перший, у відступі — останній, проворний, діяльний…” Королевич Владислав тоді ж подарував Сагайдачному шаблю, руків’я якої було всіяне коштовним камінням. Ця шабля довгий час зберігалася у Вавельському замку у Кракові.