Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 70

Історія визначила українському козацтву ще одну важливу роль — внутрішньополітичну. Козацтво стає об’єднавчим центром антифеодальної боротьби українського народу проти соціального та національного поневолення з боку польсько–шляхетської держави. Наступ полонізації й католицизму щодалі посилювався, особливо після прийняття Берестейської церковної унії 1596 року, після якої українська православна церква втратила свою державницьку національну роль, її почали витісняти уніати, які визнавали над собою владу ватиканських, а не константинопольських церковних ієрархів. Українські міста переставали бути українськими. Польські, німецькі, єврейські, вірменські ремісники та купці діставали значні привілеї, витісняли українство з соціально–виробничої та культурної сфери діяльності. Такі міста не могли відігравати провідної ролі в політичному житті української нації, як це було на ті часи в усіх країнах Європи. Щоправда, в містах, особливо у великих і ремісничо–торгово розвинених, українське населення чинило спротив цьому наступу, організовувало свої торгово–ремісничі та церковні організації, цехи, братства, відкривало свої школи та друкарні. Так було у Львові, Києві, Луцьку, Вінниці та інших містах. Але цей процес викликав шалену протидію польської окупаційної влади, яка намагалась розчавити будь–які ознаки зростання самосвідомості українців.

Ось чому козацтво стало провідною силою в боротьбі проти наступу чужої влади, чужої нації, чужої культури на український народ. Через те Запорозька Січ перетворювалась у центр антифеодальної боротьби українського селянства і міщанства і проти кріпосництва і проти духовного гніту. Українське козацтво — цей вільний стан населення — таким чином перетворювалось у провідну верству в національно–визвольному житті України.

Особливість української історії цього періоду полягала в тому, що саме козацтво, а не бюргерські міста, як це було в деяких європейських країнах, виходило на чільне місце в боротьбі за відродження української нації та держави.

Першорядну роль у цьому процесі відігравала Запорозька Січ. Що вона собою являла?

На терені України це була немовби окрема держава, де не було кріпацтва, де жило вільне населення. Звичайно, і тут була соціальна нерівність, бо, зрештою, ідея соціальної рівності є неприродною. Втілення її в реальному житті ніде й ніколи не було, та й не могло бути. Запорозька Січ мала свою систему державницького управління. Можна з певністю сказати, що вона відродила і продовжила давні демократичні традиції, вироблені східним слов’янством у додержавний період свого існування у вигляді народоправства — народного віча чи зборів. Ця традиція тією чи іншою мірою проявлялася в добу Київської та Галицько–Волинської держави. Тепер же вона воскресла з новою політичною та національно–усвідомленою силою.

Ці козацькі віча тепер називались козацькими радами. Тут обирались провідники Запорозької Січі: гетьман, його соратники–старшини (генеральний обозний, осавул, суддя, писар тощо). Обирався й орган самоврядування самої Січі — Кіш. Його очолював кошовий отаман і старшини кошові: писар, обозний, осавул, суддя і т. п. Все військове населення Січі ділилось на так звані курені, що формувалися за принципом земляцтва. Були, наприклад, курені Корсунський, Лубенський, Полтавський тощо.