Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 56

Хан Бату, перейшовши на лівий берег Волги, заснував свій улус — Золоту Орду, і свою ставку — Сарай–Бату. Він починає порядкувати в завойованих землях. Передусім кличе до себе руських князів, роздає дозвіл — тархан — на їхні землі в разі, якщо ці князі визнавали його своїм зверхником. Першим дістав милість хана й тархан Ярослав Всеволодович, брат загиблого на річці Сіті могутнього князя суздальського Юрія. За ним потяглися до ставки Бату й інші князі.

Проте, коли прибув сюди збіглий із Києва чернігівський князь Михайло зі своїм боярином, трапилася несподіванка. Князь Михайло Всеволодович виконав майже весь язичницький ритуал ординців, який вимагав у такому випадку: перестрибнути через вогнище, яке ніби очищало людину від злих замислів; випити кумис — кобиляче молоко. За віруванням монголо–татар, хто п’є кумис, стає ніби їхнім молочним братом. Але Михайло Всеволодович чомусь відмовився поклонитися кущу на південь, “тіні Чингісхана”. Літописець повідомляє, що тут же князь Михайло і його боярин “ножем заклана биста” — були вбиті. Мабуть, за давні “гріхи”, коли цей князь відмовився добровільно віддавати ординцям Київ.

Пізніше у ставці хана Бату князі руських земель навчилися розправлятися один з одним руками ординців, нацьковували на своїх суперників орди, нашіптували ханам про своїх противників — і князівські міжусобиці продовжувались. Як і боротьба між окремими князівствами, якими володіли ті чи інші династичні лінії Рюриковичів.

Та Данило Галицький до 1245 р. так і не з’явився на поклін до хана Бату. Він відновлював розорені міста, ремесла, розправлявся зі зрадниками–боярами, водночас відбивав у цей період агресії західних сусідів.

Країни Європи, які щойно позбулися монголо–татарської навали, та сама Європа, яка нещодавно тремтіла перед цією кочовою навалою,— тепер угледіла, що руські землі були вдруге зруйновані ордою, котра відходила на схід, і вирішила поживитись за рахунок ослаблених руських земель.

Ще до навали Данило Галицький у Дорогочинській битві 1238 р. розгромив рицарів–хрестоносців і припинив їхнє просування на русько–українські землі. Після ж відходу орди Данилові Галицькому довелося витримати шалений військовий натиск з боку свого колишнього друга дитинства, угорського короля Бели IV. Після відходу ординців король повернувся у свою сплюндровану країну та згадав, що його померлий від ран брат Коломан був вінчаний у Галичі на престол. Бела IV вирішив, що тепер, коли галицька земля вдруге сплюндрована, її легко приєднати до своєї держави.

Влітку 1245 р. угорський король зібрав війська, на чолі поставив досвідченого полководця, який не раз розоряв руські землі, бана Фільнія і зятя свого Ростислава Чернігівського. До них приєднався загін польських ратників на чолі з воєводою Войцеховичем. Разом вони рушили на Галицько–Волинську державу. Невдовзі були окуповані землі західної Волині.

Данило Романович зібрав свої полки, до нього приєднався його родич хан Котян, який на цей час уже повернувся в причорноморські степи після монголо–татарського розгрому. Під стінами старовинного волинського міста Ярослава (тепер це територія Польщі) відбувалася грандіозна, одна з найбільших в історії Східної Європи Ярославська битва (15–17 липня 1245 р.): “… списи так ламалися [об броню], наче це були удари грому, із обох [сторін] многі, упавши з коней, померли, а інші поранени були сильними ударами списів…”, — говорить літописець. Руси на чолі з Данилом Галицьким здобули блискучу перемогу. Бан Фільній потрапив у полон, і Данило Романович велів його жорстоко покарати. Його відрубану голову настромили на кіл, і жадібні, тепер невидющі очі дивились на ту землю, яку він розоряв своїми військами вподовж багатьох десятиліть.