Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 33

Це був досить відважний і рішучий крок Володимира. Бо відомо ж, що імператорський двір уже давно нікому із володарів не давав своїх царівен і царевичів, аби не було з боку інших держав приводу через родинні зв’язки втручатися у внутрішні справи імперії. Саме перед цим імператор Василій ІІ відмовив французькому королю Гуго Капету одружити його сина Роберта з однією з принцес імператорського двору. І раптом — рішуча вимога Володимира!

Звернімо увагу на традиційну позицію вітчизняної історіографії щодо епізоду сватання Володимира. Наші історики однозначно твердять, що для Володимира, як для бастарда, тобто незаконно народженого сина Святослава, було надто почесним отаке одруження з константинопольською царівною. Раніше вже пояснювали цю ситуацію. Володимир був законним сином князя–язичника Святослава, бо всі діти князів–язичників від своїх жінок тоді визнавалися законними. Та наші історики не можуть звільнитися від впливу пізнішої християнської моралі, що володар мусить мати одну жінку, з якою мусить обвінчатися, і лише діти від неї вважаються законними спадкоємцями. В язичницькому суспільстві мораль була іншою, і це відомо з усіх документів тієї доби: усі діти князя–язичника були рівноправними і законними. Тому вважати Володимира “бастардом”, тобто незаконнонародженим — не можна ніяк.

Одруження Володимира з константинопольською царівною було потрібним Володимирові не для власного самоствердження, а з політичних мотивів: воно давало київському керманичу міцний династичний союз з могутньою державою й стверджувало ті мирні стосунки, яких добивались перед тим і княгиня Ольга, і її попередники, починаючи від Аскольда. У такий спосіб князь Володимир діставав значні зовнішньополітичні переваги, хоча не виключались і власні честолюбні мотиви, коли ще врахувати, що імперія відмовила дати невісту для батька Володимирового — Святослава, що завдало великого удару честолюбству і княгині Ольги, і самого Святослава.

Проте візантійські імператори відмовили Володимирові в його домаганнях щодо одруження на тій підставі, що він був не християнином, а “поганином”. Ось саме це й стало потрібною зачіпкою для київського володаря: він негайно ж погодився прийняти християнство сам і обіцяв хрестити свій народ. І його, родича імператорів, уже не могли б тоді трактувати як залежного чи неповноцінного правителя.

Домагання Володимира про одруження з царівною викликали спротив братів–імператорів. Адже потрібно було ламати усталену традицію імператорського двору задля цього “поганина” і варвара. Тоді Володимир вдався до військового тиску. Він зі своєю дружиною прийшов у межі Візантійської імперії, у Крим, обложив місто Херсонес (русько–слов’янський Корсунь) і через деякий час, оскільки імператори продовжували чинити опір одруженню Володимира з Анною, взяв це укріплене місто приступом. Як повідомляє літопис, Володимир нахвалявся їм: “А ще єя (Анну) не дасте за мя, то сотворю граду вашому (тобто Константинополю.— Авт.), яко і сьому сотворив”. Виходу в імператорів не було: повсталі полководці наближались до столиці. Імператорський трон хитався і ось–ось мав впасти. Імператори дають згоду на одруження Анни з єдиною умовою: хрещення Володимира.