Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 295

Невдовзі вона перетворилась у жахливу територію, де розпочалися жорстокі репресії, грабунки й нищення. На нараді окупаційних чинів у Рівному Кох так визначив політику окупаційних властей в Україні: “Мета нашої роботи — примусити українців працювати на Німеччину, а не ощасливити цей народ. Україна повинна постачати те, чого немає в Німеччині. Цю роботу слід проводити, не зважаючи на втрати”. Разом з тим було вилучено й саму назву “Україна”.

17 листопада 1941 р. в Києві була заборонена Українська національна рада, ліквідовані скрізь місцеві національні ради та їхні органи. Всі подальші спроби домовитись із Гітлером зазнали невдачі. У відповідь — полилася кров. Передусім розпочалися масові розстріли єврейського населення, а також діячів українського руху. У Києві була розстріляна в Бабиному Яру серед інших десятків тисяч українських патріотів відома українська поетеса Олена Теліга, яка брала участь у відродженні Спілки українських письменників.

Фанатичний расист Кох, якого його прибічники називали “коричневим царем України”, запопадливо реалізовував концепцію Гітлера: “Ми зацікавлені в тому,— говорив фюрер,— щоб ці росіяни, чи так звані українці, не дуже сильно розмножувались: адже ми маємо намір домогтися того, щоб одного чудового дня усі ці землі… були цілком заселені німцями”.

Україну охопив жахливий фізичний і моральний терор. За роки окупації було закатовано живцем близько 5,5 млн осіб військовополонених, циган, євреїв; на каторжні роботи до Німеччини відправлено 2,4 млн молоді. Міста, містечка, села, заводи, електростанції у всіх регіонах України стояли в руїнах. Повне безправ’я населення на окупованій території, новий штучний голод у містах і селах, рабське животіння й знущання над людьми призвели до розгортання стихійного руху опору фашистським окупантам на всій території України. Хоча на початку війни під час вступу німецьких військ у населені пункти, частина українців сподівалася, що європейська армія принесе їм звільнення від сталінського злочинного режиму й зустрічали їх як друзів — хлібом і сіллю.

Відступаючи перед натиском німецьких військ, партійні та військові керівники залишали мережу партизанських загонів і підпільних груп. Сучасники подій твердять, що їх на початку війни нараховувалось 3500. Але під ударами репресивних окупаційних каральних органів вони майже всі були розгромлені, або розпались. Залишилось тільки 22 таких групи.

Але вже на кінець 1942 р. стихійно сформувалися нові численні загони й підпільні групи, в яких брали участь сотні тисяч людей, особливо багато було молоді. Вони ослабляли тили німецьких збройних сил, чинили опір пограбуванням і вивезенню населення до Німеччини. При Ставці Верховного Головнокомандування навесні 1942 р. був створений Центральний Штаб партизанського руху, а в червні — Український Штаб партизанського руху на чолі з Т. Строкачем. Це внесло певну організованість і активність у діяльність партизанського та підпільного руху, який розгорнув “рейкову війну” у тилах німецьких армій.