Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 233

Ще одна опозиційна українська партія — укапісти (Українська комуністична партія) потрапила під недремний нагляд Державного політичного управління (ДПУ) і під його тиском взяла курс на самоліквідацію, щоб повністю зійти з політичної арени. Згодом (1924–1925 рр.) ці опозиційні державницькі партії були розколоті, їхні лідери (М. Скрипник, О. Шумський, А. Річицький) виступили проти своїх попередніх позицій. Але це не врятувало їх від репресій пізніше. У 20–х роках ці партії були розпущені, а в час терору 30–х років винищені фізично.

Державна структура соціалістичної української державності мала ту особливість, що через державні інституції компартія встановила свою повну — тотальну — монополію на владу, їй належала головна сила в усіх органах — від вищих до нижчих. Вищим законодавчим органом влади в УСРР був Всеукраїнський центральний виконавчий комітет (ВУЦВК) на чолі з президією, до якої входили переважно члени більшовицької партії. Вищим виконавчим та розпорядчим органом був Раднарком, де абсолютна більшість також належала більшовицькій партії. Реальна ж влада належала російській більшовицькій партії — РКП(б), її ЦК, якому підпорядковувався на правах обласної організації ЦК КП(б)У. Таким чином, український ЦК був на одному рівні з російськими губкомами. Через те всі члени КП(б)У повинні були беззастережно виконувати всі рішення і постанови російських комуністів. Москва встановила жорсткі рамки владних повноважень для всього керівництва радянської України, яке було зобов’язане беззаперечно виконувати всі її настанови, не допускати в органи державного управління представників інших партій. Почала встановлюватися монопольна влада російської більшовицької партії і в Україні.

На місцях скрізь створювалася система рад — від губернських до волосних і повітових, в яких влада належала також більшовицьким партійним комітетам. Саме вони висували на керівні посади в усі галузі господарства, освіти, культури тільки комуністів–більшовиків. Уся справа добору кадрів строго контролювалася різними інституціями й рішеннями, щоб повсюди зберегти верховенство комуністів, незалежно від їхньої кваліфікації й компетентності. На 1920 р. в усій Україні на рівні повітових виконавчих комітетів комуністи становили 70, а на рівні губернському — 85 відсотків управлінців.

Карально–судова система, яка була складовою частиною державної системи, також перебувала в руках більшовиків. Вона складалась із Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУНК) — аналог російському ЧК — і її відділів у повітах, в армії, в губерніях. Її мета — боротьба з контрреволюцією, спекуляцією та злочинами. Вона мала право приймати рішення “негайно” і “від імені уряду Української республіки”. Як правило, цей каральний орган, який працював під заступництвом Ф. Дзержинського, заарештовував, вдавався до обшуків, розстрілював без суду та слідства — або за підозрою, або за доносами — інтелігенцію, офіцерство, усіляких “буржуїв” тощо. 1922 р. цю комісію було перейменовано в Державне політичне управління (ДПУ), його права в проведенні репресій були розширені. Воно підлягало тільки під звітність Всеросійської надзвичайної комісії (ЧК).