Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 202

Центральна Рада і більшовицький уряд Росії

Епоха революційних подій 1917–1918 рр. була надзвичайно складною для утвердження української державності. Одночасно вирішувалось кілька важливих державотворчих проблем: соціальна, політична, військова. То одна, то інша виходили почергово на перший план, і кожна з проблем, не будучи вирішеною, знову поступалась іншій. А Центральна Рада в складних умовах прифронтового життя не мала сил стабілізувати становище. Так було і після видання Третього універсалу. Проти позиції цього універсалу, в котрому йшлося про земельні наділи, почалися виступи селян. Під впливом більшовицьких агітаторів вони бажали забрати всю землю і розділити її між собою.

У самій Центральній Раді, в її уряді — Генеральному секретаріаті — не вщухали бурхливі дискусії про приватну власність узагалі. З Генерального секретаріату вийшло кілька членів, у тому числі секретар фінансів М. Туган–Барановський, генеральний писар О. Лотоцький, секретар військових справ С. Петлюра та інші. Проти ліквідації приватної власності, яку проголосила Центральна Рада, виступили також банки, власники цукроварень, земельні власники. Невдоволені цим універсалом були всі польські організації, котрі об’єднували до двох мільйонів мешканців в Україні. Оскільки керівники УНР проголошували свободу совісті і не звертали увагу на церкву, то невдоволена була і церква, і віруючі. Це змусило керівників УНР заявити, що поки що Центральна Рада та її уряд, який тепер називався Радою міністрів, не збирається запроваджувати знищення приватної власності, і взагалі це мусять вирішити Українські Установчі збори.

У той же час в Україні відбувалися вибори до Всеросійських Установчих зборів. Українці обрали до них до 75 відсотків своїх посланців від українських політичних партій. Більшовики тоді дістали тільки 10 відсотків мандатів від усієї України.

Обстановка тут була надзвичайно тяжкою. І це вирішив використати Совнарком Росії на чолі з В. І. Леніним. Більшовицькі лідери Росії були обурені розгромом антиукраїнського заколоту більшовиків 12 грудня, який мав на меті з допомогою солдат Київського гарнізону повалити Центральну Раду. Невдоволений був більшовицький уряд Росії і тим, що українська влада нібито дозволила переходити Україну російським козакам, які повертались із фронту додому, на Дон. А саме на Дону зосереджувались антибільшовицькі сили Росії. Звичайно ж, уряд України не мав ні моральної, ні юридичної, ні військової сили, аби не пропускати додому цих козаків. Та більшовицький уряд не бажав із цим рахуватися. У той же час для України великою загрозою був рух здеморалізованих більшовиками дезертирських загонів з Південно–Західного фронту, що проходив по території України. Військові частини УНР намагались їх роззброювати, не пропускати через Україну, оскільки вони розоряли населення.

Невдача більшовицького антиурядового перевороту в Києві, невдача більшовиків у виборах на терені України до Всеросійських Установчих зборів показували Совнаркому, що Україна реально не підлягає його владі.