Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 197

Отже, сталося так, що проти створення української армії виступали заодно російський уряд, російська адміністрація в Україні, російське міщанство і… українські соціалісти, лідери не лише політичних партій, а й фактичного уряду — Центральної Ради. Це була одна з найфатальніших помилок, що й вирішила невдовзі долю Центральної Ради і долю відроджуваної Української держави у той переломний історичний момент.

Навесні й улітку 1917 року Центральна Рада перебувала в апогеї довіри всіх верств українського народу. Основні політичні сили і, зокрема, військові українські формування, вимагали — особливо на тлі посилення російського чорносотенного руху і шовінізму в Україні — домогтися від Тимчасового уряду юридично проголосити автономію України. Цього вимагали і Всеукраїнські робітничий і селянський з’їзди, що проходили у Києві. Центральна Рада хиталася. Нарешті, відчувши рішучу підтримку широких верств населення, вона посилає до Петрограда повноважну делегацію на чолі з Винниченком і Єфремовим з проектами документів, які підготував Грушевський для переговорів про надання Україні статусу автономії. Крім того, Центральна Рада пропонувала встановити офіційно дипломатичні стосунки між Україною і Росією: надіслати до Києва комісара Тимчасового уряду, а в самому тому уряді мати свого представника. Центральна Рада вимагала і права на українську армію, запровадження української вищої і середньої освіти, обстоювала право затвердження на всіх державних посадах українців, вимагала від Тимчасового уряду звільнення депортованих галичан.

Умови, як бачимо, не відзначалися особливою радикальністю й були цілком прийнятні. Але Тимчасовий уряд грубо відкинув їх і розпочав цинічне цькування Центральної Ради.

У відповідь 25 (за новим стилем — 10) червня 1917 р. Центральна Рада видає свій Перший універсал, у якому заявляє: “Самі будемо творити наше життя!” Це стало визначальною подією в історії розвитку української державності, усвідомленням того, що російський уряд, навіть буржуазний, майже демократичний, волю не подарує. Волю треба здобувати. Центральна Рада створює Генеральний секретаріат, проголошує його урядом автономної України. Головою цього уряду стає Володимир Винниченко, генеральним писарем був обраний Павло Христюк, генеральними секретарями (міністрами) — С. Петлюра, С. Єфремов, X. Барановський, Б. Мартос, І. Стешенко, М. Стасюк, В. Садовський.

Несподівана відвага Центральної Ради викликала великий переляк серед тимчасових. 11 липня до Києва прибуває урядова делегація у складі міністрів М. Терещенка, І. Церетелі, О. Керенського, які мали на меті заспокоїти, задобрити Центральну Раду обіцянками. І це їм вдається. Недосвідчена в політичних стосунках з будь–якою державою, з будь–яким урядом, а тим більше з таким віроломним, яким завжди був російський імперський уряд, Центральна Рада погодилася на всі пропозиції Тимчасового уряду та його делегації. За згодою з делегацією, вона мала виробити Статут, який би потім затвердили Всеросійські Установчі збори. За цим Статутом визначались основні засади української автономної державності. 16 липня Центральна Рада видає Другий універсал, у якому заявляє, що визнає Всеросійські Установчі збори, які мають встановити і затвердити автономію України, а вона в свою чергу зобов’язується поки що не відокремлювати Україну від Росії.