Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 19

На користь цієї теорії найбільш доказовий матеріал дав сучасний московський історик О. Кузьмін у розвідці “Древнерусские имена и их параллели”. О. Кузьмін пише: “Только норманистским ослеплением можно объяснить поиски аналогов для летописного Рюрика в Скандинавии. Дело в том, что имя это известно в Европе по крайней мере с IV века. А. Хольдер приводит пять “Рюриков”, известных VII веку. 12 “Рюриков” отмечено на территории Франции IX–XII веков. Имя это проще всего может быть понято как отражение племенного названия руриков или рауриков (откуда французские “рорики”). Название племени происходит, очевидно, от реки Рур или Руара… Как было упомянуто в другом месте по генеалогии Фридриха Хемница (це вчений XVII ст.— Авт.), Рюрик с его братьями считались сыновьями Готлейба, ободритского князя, плененного, а затем убитого в 808 году датским королем Готфридом”.

Цікаво, що слово “рюрик” у мові слов’ян ободритського племені означає “сокіл” (порівняймо з польським діалектним “рарог”). На території слов’янського племені сорбів була річка Рюрик, що також означала Сокіл, існувало озеро Рюрик. Можливо, звідси й походить родовий знак Рюриковичів — сокіл, оцей наш знаменитий тризуб, що являє собою графічне зображення сокола, розкриленого в польоті.

Династія Рюриковичів, утвердившись у Київській державі, продовжує державотворчі процеси на подніпровському терені, започатковані Києвичами. Першим правителем був Олег. Його ім’я, як з’ясовує О. Кузьмін, іранського походження, означає “творець”. Олег утвердив Київську державу тим, що приєднав до неї племена, які відпали внаслідок династичного перевороту. Він ходив у походи на Константинополь, на Царгород і утверджував Аскольдів договір з Візантією (907), за яким імперія сплачувала Русі данину. Цей правитель цікавий тим, що він зміг стабілізувати внутрішнє життя держави, спершись на язичницько–боярську верхівку. Відомо, що після його смерті влада в Києві перейшла до Ігоря, першого представника династії Рюриковичів.

Діяльність його неоднозначно оцінюється нашими істориками. Одні вважають Ігоря слабким правителем, який нічого не зробив для Київської держави. Інші вважають його мудрим діячем. Якщо подивитися на походи, які він здійснив, на відбиття численних печенізьких навал, на приєднання деревлянської землі (яка, очевидно, знову відпала від Києва після смерті Олега), на боротьбу його з уличами, то треба сказати, що цей князь чимало зробив, аби зібрати навколо Києва великий східнослов’янський регіон. Є у нього ще одна заслуга. Його дружина — княгиня Ольга — була християнкою, і, на відміну від Олега і від наступника, сина Святослава, Ігор толерантно ставився до християнської громади в Києві, яка започаткувалася з часів хрещення Аскольда. Цей князь, напевно, відчув значимість християнської релігії для державотворчого життя в Києві й не забороняв самої релігії та дозволяв ставити християнські храми. Через те після вдалого походу на Константинополь у 944 р. язичницька частина його дружини присягала біля капища на горі Перуновій, присягала на мечі перед язичницькими кумирами Перуном і Велесом. А християнська частина князевої дружини присягала в соборній церкві святого Іллі. Тобто, у Києві християнська громада вже мала багато церков, тому була вже й соборна церква. З усього випливає, що цей князь дозволяв будувати церкви й не влаштовував нагінок на християн, як це робив Олег.