Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 128

“Історія Русів” наводить чимало фактів про розправу російських чиновників і особисто царя Петра з останніми українськими державцями. Тут, зокрема, оповідається, що государ звелів узяти їх на тортури і судити в Таємній канцелярії. А квартиру їхню на Троїцькій пристані огородити надійною вартою. Ця Таємна канцелярія, оповідає свідок тих подій, була несхожою на жодні цивільні чи духовні судилища з їхніми правами та обрядами.

“Була вона єдиною в своєму роді в цілому світі, подібно до святої римської інквізиції”,— зі знанням справи констатує сучасник. У ній не приймали ні доказів, ні виправдань — ні письмових, ані свідкових, ні совісних, цебто під присягою. Особа, що не признавалась до вини, мусила витерпіти тортури в три прийоми, а наостанок — вогняним знаряддям, тобто, розпеченою залізною шиною і розтопленою сіркою.

Коли Савич на запитання царя, чи він знав про лихий замір його товаришів і земляків, які нібито душили баранів, куплених царем для розведення нової породи на півдні України, відповів чемно: “Не скажу вашесті”,— то дістав за ту чемність запотиличника і був відправлений на тортури. Коли ж Петрові сказали, що ця відповідь є малоросійською чемністю, він не повірив і послав в Україну спеціальне посольство, щоб довідатись, чи й справді там є такий вираз — “вашесть” (тобто “ваша величність”), то виявилося, що такий вислів є. Це посольство коштувало російському урядові 70 рублів, що їх стягли, звичайно, із Савича.

“Історія Русів” розповідає, що коли Полуботкові був оголошений вирок, він сказав цареві Петру І такі слова: “Бачу, государю, і розумію, з якого джерела зачерпнуто злість твою, що не властива серцю твоєму і не пристойна характеру помазаника Божого. Правота і лагідність, суд і милість — суть єдине добро всіх монархів світу цього. І закони, що кермують усім взагалі людством і охороняють його від усякого лиха, є точне зерцало царям і володарям на їхнє становище і поведінку, і вони перші наглядачі й охоронці повинні їм бути. Звідкіля ж походить, що ти, о государю, ставлячи себе понад законами, мордуєш нас єдиною владою своєю і кидаєш у вічне ув’язнення, загорнувши до скарбниці власне майно наше? Провина, на нас стягувана, є лише повинність наша і повинність свята в усіх народах так шанована, а жодним чином не законоприступна і до осуду не належна. Ми просили і просимо іменем народу свого про милість до отчизни нашої, неправедно гнаної і без жалю плюндрованої, просимо поновити права наші і привілеї, урочистими договорами затверджені, що їх і ти, государю, декілька разів підтверджував. Народ наш підсилив і звеличив царство твоє добровільною злукою своєю в такий час, коли ще в ньому все було в стані немовляти і виходило з хаосу каламутних часів і майже мізерії”.

І далі: “Поневолювати народи і володіти рабами та невільниками є справою азіатського тирана, а не християнського монарха, який мусить… бути верховним батьком народів. Я знаю, що на нас чекають кайдани і понурі в’язниці… Але, поки ще живу, скажу тобі правду, о государю, що прийдеться складати тобі звіт неодмінно перед царем усіх царів — Всемогутнім Богом — за погибіль нашу і всього народу”. Коли читаєш про ті тортури, про ті високі надії чесних людей, неодмінно виникають асоціації з нашими тридцятими роками, коли мордували ще гірше українську інтелігенцію і навіть українських комуністів, які були при владі і які свято вірили в ідею комуністичного раю, і здається, все почалося звідти, з петровських часів. А може, з часів Івана Грозного і Малюти Скуратова… Коли починалась сама Росія…