Читать «Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)» онлайн - страница 64
Курт Воннегут
Саме тоді, коли президент почав свою розмову з Елізою крізь Непроникну Стіну, з бідолашним Девідом стався жорстокий напад хвороби.
Хлопець спробував був притлумити в собі невтримний потік лайки. Однак усе, що він зміг,— це підняти голос на тон вище.
Власне, й сам доктор Суейн утратив на деякий час тяму. Такий довготелесий і старий, він виліз на ящик і зігнувся над трубою, щоб бути якомога ближче до своєї сестрички. При тому він звалив додолу необхідний для спілкування з потойбічним світом термос, чим і порушив зв'язок.
— Алло! Алло! — кричав він.— Алло!
— Вишкребок... Недоносок... Послід...— лаявся підліток.
На земному кінці зв'язку тільки вдова фон Петерсвальд зберегла тверезу голову, тож саме вона поставила термос на місце. Жінці довелося буквально увіпхнути його між трубою і коліном президента. І так вона й лишилася в досить-таки гротесковій позі: зігнута під прямим кутом над трубою, рука простягнута вперед, а п'яти відірвані від підлоги. Доктор Суейн придавив не лише термос, а й удовину руку.
— Алло! Алло! — кричав він, майже запхавши голову в трубу.
По той бік труби лунало якесь гелготання, кудкудакання, квоктання і сокоріння.
Хтось чхнув.
А хлопець і далі лаявся.
Перш ніж Еліза змогла озватися, покійники на задньому плані збагнули, що бідолашний Девід — споріднена їм душа, як і вони, скривджена умовами людського буття у Всесвіті. Тому мерці почали підбурювати підлітка, лаючись ще крутішими слівцями, ніж він.
То був справжній бедлам.
Та, незважаючи ні на що, доктор Суейн усе ж таки зв'язався із сестрою. Їхня розмова віддавала такою інтимністю, що якби не його велетенські розміри, він неодмінно заліз би в трубу.
Еліза наполягала, щоб він якомога скоріше вмирав: тоді вони знову зможуть об'єднати свій інтелект. Їй дуже кортіло негайно взятися до розробки способів удосконалення нині геть незадовільного, тільки так званого, раю.
— Може, тебе там мучать? — запитав Вілбер.
— Ні,— відповіла Еліза,— навпаки, всі ми тут здихаємо від нудьги. Той, хто створив це місце, нічого не розумів у людях. Ти тільки подумай, брате,— тут
І таке інше.
Потім доктор Суейн запитав у сестри, яким апаратом користується вона для розмови там, у потойбічному світі — чи теж коцюрбиться біля труби, чи, може, в них усе по-іншому.
Еліза пояснила, що ніякою апаратурою вона не користується — тільки почуттям.
— Як це розуміти — почуттям? — запитав брат.
— Коли помреш, зрозумієш,— була відповідь.
— А ти, Елізо, спробуй пояснити.
— Це схоже на відчуття смерті,— сказала вона.
— Тобто відчуття, що ти неживий? — спитав Вілбер, намагаючись будь-що збагнути той стан.
— Так, а ще відчуття холоду й вогкості.
— Он воно як,— мовив він.
— Але, крім того, ще здається, ніби навколо тебе гуде невидимий бджолиний рій,— провадила Еліза.— Твій голос лунає крізь гудіння бджіл.
Отак воно.
Коли це тяжке для Вілбера Нарциса-Одинадцятого Суейна випробування скінчилося, в нього лишалося тільки одинадцять таблеток три-бензо-психоамілу, що, певна річ, були винайдені не як наркотик для президентів, а як ліки проти хвороби Туретті.