Читать «Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)» онлайн - страница 60

Нещодавно я навіть заглянув у енциклопедію, яка є в Емпайр-стейт-білдінгу, щоб з'ясувати, хто ж саме винайшов ті правила ведення зборів.

Виявилося, що його прізвище — Генрі Мартін Роберт. Випускник Уест-Пойнтської військової академії. Служив армійським інженером. Поступово дослужився до звання генерала. Десь напередодні громадянської війни, коли він ще був тільки лейтенантом і служив у Нью-Бедфорті, штат Массачусетс, молодому офіцерові доручили вести збори церковної громади, і він не справився з цим завданням.

Бо не існувало ніяких правил.

Тоді він сів і по пунктах склав розпорядок, що відтоді ні на йоту не змінився. Згідно з тим розпорядком і велися збори, побачені мною в Індіанаполісі. Згодом документ надрукували під назвою «Робертові правила».

Їх я вважаю одним із чотирьох найвидатніших відкриттів, зроблених американцями.

Іншими трьома, на мою думку, є перші десять поправок до Конституції США, статут ліги анонімних алкоголіків і, нарешті, штучно розширені родини, винайдені мною та Елізою.

Трьома новобранцями, яких Нарциси з Індіанаполіса своїм голосуванням вирішили відрядити до короля Мічігану, були гультяї, без яких розширена родина могла цілком обійтися.

Отак воно.

Черговим питанням порядку денного стала проблема забезпечення харчами й притулком Нарцисів-біженців, які струмочками просочувалися до міста з півночі штату, де точилася війна.

І знову збори втихомирили одного надто запального родича. Цього разу — молоду жінку, досить привабливу, але зовсім божевільну в своєму прагненні допомогти ближньому.

Розділ 45

Нарешті надійшла моя черга промовляти.

— Брати й сестри, кузени й кузини,— почав я,— наша нація вироджується. Як бачите, навіть президент перетворився на тінь власної тіні. Зараз я тільки ваш кволий і немічний кузен Вілбер.

— Ти був з біса добрим президентом, брате Віллі!— пролунав у задніх рядах чийсь голос.

— Я намагався забезпечити своїй країні мир і братерство,— провадив я.— Тим сумніше мені бачити: миру так і немає. Ми його то здобуваємо, то втрачаємо. Знову знаходимо — і знову губимо. Добре хоч машини вирішили більш ніколи не воювати. Тепер черга за нами, людьми.

Більшість людей на зборах були не тільки Нарцисами, а й послідовниками культу Ісуса Христа Викраденого. Подумки я відзначив: останні — досить-таки неуважна публіка, звертатися до якої не мало рації. Хоч би що я говорив, вони безугаву крутили головами на всі боки, сподіваючись угледіти свого Христа.

Проте загалом слова мої начебто доходили до слухачів. У залі чулися оплески й підбадьорливі вигуки, отож я промовляв далі.

— Саме тому, що нині ми всі об'єднались у великі родини, нам стало значно простіше прощати і бути прощеними під час воєнних дій.

Щойно я спостерігав битву неподалік озера Максінкукі. Я бачив там коней, списи, гвинтівки, кинджали, пістолети й одну або дві гармати. Бачив і кількох убитих. Але я не міг не помітити також море людей, які браталися. Складалося враження, що в небачених досі масштабах поширене дезертирство і навіть цілі військові підрозділи здаються в полон колишньому противникові.