Читать «Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)» онлайн - страница 20

Курт Воннегут

Ми були такі наївні в своїх поглядах на привабливу зовнішність, що анічогісінько не второпали у казці «Бридке каченя», яку я одного разу прочитав уголос Елізі в мавзолеї професора Ілайю Рузвельта Суейна.

Ішлося там про пташеня, яке виросло серед качок і вважалося в їхньому середовищі потворою. Та згодом, коли пташеня підросло, воно обернулося чарівним лебедем.

Пригадую, як Еліза висловила припущення: мовляв, на її думку, казка значно б виграла, якби в кінці маленьке пташеня зачалапало до берега, вийшло з води та й перетворилося в носорога.

Отак.

Розділ 8

До нашого з Елізою п'ятнадцятиріччя ми не почули жодного поганого слова на свою адресу, навіть коли підслуховували розмови дорослих із схованок і тайників.

Прислуга настільки звикла до нас, що доглядальниці навіть не згадували про Елізу та про мене у своїх балачках. Доктор Мотт і взагалі рідко говорив про щось інше, крім апетиту близнюків та обсягу й регулярності випорожнення. Що ж До наших батьків, украй засмучених своїми дітьми, то вони буквально втрачали дар мови, коли раз на рік здійснювали космічну подорож на наш астероїд. Пригадується, батько завжди говорив із матусею — нерозбірливо й байдуже — про міжнародні події, про які він вичитав у газетах.

Звичайно вони привозили нам іграшки з магазину «Шварц», до яких додавалась інструкція і гарантія торгового центру: ці іграшки сприяють розвиткові дітей у трирічному віці.

Отак воно.

Нині я часто міркую над тими таємницями людської душі, які поки що приховую від юних Мелоді та Айседора в інтересах їхнього душевного спокою: ідеться про те, що загробне життя — нудьга цілком безпросвітна.

І в такі хвилини мені згадується страшна таємниця, яку так ретельно приховували від нас із Елізою: те, що наші батьки бажали нам якнайскорішої смерті.

Ми думали, що наше п'ятнадцятиріччя мине, як і всі попередні дні народження. Тому ми з Елізою підготувалися до вже звичної вистави. Батьки приїхали якраз під час вечері — о четвертій пополудні. Свої подарунки ми мали отримати наступного дня.

Тим часом у опорядженій кахлями їдальні ми обстрілювали одне одного їжею. Я влучив у Елізу чорною грушею. Вона пожбурила в мене французьким філе. Ніби м'ячики, відскакували від служниці здобні булочки. Ми вдавали, ніби не знаємо, що батьки вже приїхали і підглядають за нами крізь шпарку в дверях.

Потім, перш ніж влаштувати нам очну зустріч із татусем і матусею, нас добряче сполоскали, обробили гігієнічною пудрою, вдягли у піжами та купальні халати, взули в капці. Ми звичайно вкладалися о п'ятій вечора, бо вдавали, що спимо по шістнадцять годин на добу.

Аж тут доглядальниці Овета Купер та Мері Селвін Керк повідомили, що в бібліотеці на нас чекає чудовий сюрприз.

Я та Еліза прикинулися, ніби палаємо від нетерплячки скоріше про все дізнатися.

На той час ми вже остаточно сформувалися як гіганти.

Із собою я постійно тягав гумового човника, що вважався моєю улюбленою іграшкою. Безладно зібрану кучму смолянистого волосся Елізи вивершував оксамитовий яскраво-червоний бант.