Читать «Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)» онлайн - страница 14

Курт Воннегут

Ото були часи!

Нам з Елізою потрапило на очі меню. Звісно, воно починалося із черепахового супу.

Іноді наші слуги розповідали одне одному про те, що в будинку безліч привидів. Адже іноді з-за стін чулося чхання і пирхання, рипіли сходинки, де східців не було й сліду, або грюкали невидимі двері.

Отак воно.

Ох, і кортить мені зараз — схибленому столітньому дідові, який копирсається на руїнах Манхеттена,— нагородити купу небилиць про те, як ми з Елізою мучилися в тому населеному привидами домі!

Але насправді ми були чи не найщасливішими дітьми, яких тільки знала історія людства.

Те раювання тривало, аж поки нам пішов п'ятнадцятий рік.

Поміркуйте над цим як слід.

І коли я вже вивчився на педіатра і розпочав медичну практику в провінції — у тому самому особняку, де минуло наше дитинство,— я часто казав собі подумки про того чи того малого пацієнта: «Ця людина щойно прибула на нашу планету. Вона анічогісінько про неї не знає, не має жодних критеріїв для її оцінки. Малому зараз байдуже, хто з нього вийде, але його вже спалює нетерплячка стати абсолютно всім, ким йому написано на роду бути».

В цьому міркуванні відбито психічний стан Елізи і мій, поки ще тривало наше дитинство. Бо всі відомості про планету, на якій ми опинилися, зводилися до того, що жити ідіотами — то справжнє щастя.

Тому ми постійно вдосконалювали себе в ідіотизмі.

На людях ми ніколи не вживали нормальної мови. «Бу-бу-бу» і «Ду-ду-ду» — оце тільки й чули від нас. Мені та Елізі подобалося верзти дурниці, закочувати очі, битись у істериці, гучно псувати повітря, качатися з реготом по підлозі...

Отак воно.

Зрозумійте: ми опинилися у центрі уваги людей, які про нас турбувалися. Вони могли залишатися в своїх очах героями-християнами тільки доти, доки ми з Елізою були безпорадними й потворними. Але якби ми раптом виявили нормальні розумові здібності, а отже, й перестали потребувати сторонньої допомоги, вони б відразу потрапили в повну від нас залежність. Тільки-но я та Еліза змогли б вийти у світ, обслуга дому, звісно, втратила б свої апартаменти, кольорові телевізори, а головне — ілюзії, що вони певною мірою є лікарями та доглядальницями. Врешті, вони втратили б свою високооплачувану роботу.

Тому від першого дня, цілком несвідомо,— у цьому я переконаний,— вони почали тисячу разів на добу благати нас і далі залишатися безпорадними й бридкими.

Певне, вони хотіли від нас тільки одного: щоб ми навчилися самостійно ходити на горщик.

В цьому ми з радістю пішли їм назустріч.

Та насправді, коли нам виповнилося чотири роки, ми вже нишком навчилися читати й писати англійською мовою. У семирічному віці ми опанували французьку, німецьку, італійську, давньогрецьку й латину, а також могли виконувати арифметичні дії.

Бібліотека в домі налічувала тисячі томів різноманітних книжок. До десятирічного, віку ми всі їх потайки перечитали — або при свічках, або під час денного сну, або вночі в потаємних тунелях, або ж — це траплялося найчастіше — у мавзолеї професора Ілайю Рузвельта Суейна.