Читать «Скандинавська міфологія» онлайн - страница 49

Тор і Локі бігли за гігантом невтомною ходою богів. Тьяльві біг швидше за будь-яку людину, та навіть йому за кілька годин стало важко витримувати темп; іноді здавалось, ніби велетень був всього лиш іще однією горою десь вдалині, а його голова губилась серед хмар.

Вони наздогнали Скріміра, коли настав вечір. Він знайшов для них привал під високим старим дубом і прилаштувався неподалік, підперши голову величезною брилою.

— Я не голодний, — сказав він їм. — Не хвилюйтесь за мене. Хочу рано лягти спати. Ваш провіант у моїй торбі, біля дерева. Добраніч.

Він захропів. Коли дерева затряслися від знайомих рокоту, гудіння й свисту, Тьяльві заліз на торбу з харчами, й невдовзі гукнув до Тора й Локі:

— Я не можу розв’язати торбу. Шнурки затягнуті надто туго. Таке враження, ніби їх зробили із заліза.

— Я можу гнути залізо, — сказав Тор, вистрибнув на верх торби з харчами й почав тягнути за шнурки.

— Ну, що? — запитав Локі.

Тор сопів і тягнув, тягнув і сопів. Згодом він стенув плечима.

— Не думаю, що ми сьогодні повечеряємо, — сказав він. — Хіба що цей чортів гігант сам розв’яже шнурки на своїй торбі.

Тор поглянув на велетня. Поглянув на свій молот Мйольнір. А тоді зліз із торби і видерся на голову сплячого Скріміра. Підняв молот і лупонув ним у Скрімірове чоло.

Скрімір сонно розплющив одне око.

— Здається, мене розбудив листочок, який впав на голову, — сказав він. — Ви вже скінчили їсти? Хочеться спати? Не дивно, якщо так, — день був важкий. — І велетень перекинувся на другий бік, заплющив очі й знову захропів.

Локі та Тьяльві вдалося задрімати, незважаючи на шум, а от Тор заснути не міг. Він був злий і голодний, до того ж не довіряв цьому гігантові з диких східних країв. Опівночі він все ще хотів їсти, а хропіння його дістало до печінок. Тор знову вибрався на голову гіганта і вмостився поміж його брів.

Він поплював на руки, поправив пояс сили й підняв над головою Мйольнір. А тоді замахнувся й врізав, що мав сили. Тор був певен, що головка молота увійшла прямо у Скрімірове чоло.

У темряві колір гігантових очей не можна було роздивитись, але вони розплющились.

— Ой, — зронив здоровань. — Тор? Це ти там? Здається, щойно з дерева мені на голову впав жолудь. Котра зараз година?

— Вже північ, — відповів Тор.

— Що ж, тоді побачимося вранці. — Й від хропіння велетня здригнулася земля і затремтіли верхівки дерев.

Вже світало, але ще не зовсім розвиднілось, коли Тор, ще зліший, ніж досі, бо був голодний і не поспав, вирішив нанести останній удар, який мав заглушити хропіння назавжди. Цього разу він прицілився в гігантову скроню і бахнув Скріміра з усіх своїх сил. Світ ще не бачив такого удару. Тор почув, як луна від нього прокотилась по гірських вершинах.

— Уявляєш, — мовив Скрімір, прокинувшись, — здається, мені на голову щойно впав шматок пташиного гнізда. Якесь гілляччя чи що. — Він позіхнув і потягнувся, а тоді підвівся на ноги. — Що ж, я вже виспався. Пора вирушати в дорогу. Ви троє прямуєте в Утґард? Там вас гарно прийматимуть. Гарантую шалений бенкет, роги елю, а після цього боротьбу та змагання у швидкості й силі. В Утґарді вміють розважатись. Вам іти прямісінько на схід — це в той бік, де світлішає небо. А я піду на північ.