Читать «Скандинавська міфологія» онлайн - страница 39

Одного дня вони прокинулись, як завжди, але не у себе в фортеці.

Вони лежали зв’язаними на дні свого човна, який скеровував у хвилі невідомий їм велетень. Над чорним морем нависало темне небо, встелене грозовими хмарами. Хвилі були високі й важкі, морська вода хлюпала за борт човна, заливаючи гномів.

— Хто ти такий? — запитали вони.

— Я Суттунг, — відповів велетень. — Я чув, як ви хвалилися вітру, хвилям і всьому світу, що вбили моїх батька і матір.

— А-а… — протягнув Галар. — То ти через це нас зв’язав?

— Через це, — підтвердив Суттунг.

— Мабуть, ти везеш нас до якогось пишного місця, — з надією мовив Ф’ялар, — де розв’яжеш, і ми будемо їсти, пити й веселитись і станемо найкращими друзями на світі.

— Я так не думаю, — відказав Суттунг.

Був відплив. З води стриміли камені. Це були ті самі камені, на яких під час припливу натрапив човен гномів і через які потонув Гіллінг. Суттунг по черзі взяв гномів, підняв із дна човна і посадив на камені.

— Коли буде приплив, ці камені поглине море, — сказав Ф’ялар.

— Але наші руки зв’язані за спиною. Ми не зможемо пливти. Якщо ти залишиш нас тут, ми безумовно потонемо.

— Саме так і має бути, — відповів Суттунг, а тоді вперше за весь час усміхнувся. — І коли ви будете тонути, я сидітиму тут, у вашому човні, й дивитимусь, як вас обох забирає море. Потім я повернусь додому в Йотунхейм і розкажу своєму братові Баугі та своїй доньці Гуннльод, як ви померли, і ми будемо задоволені тим, що як слід помстилися за моїх батька та матір.

Вода почала підніматись. Спочатку залила гномам ноги, потім дісталася до пупа. Згодом бороди гномів плавали у піні, а в їхніх очах з’явилась паніка.

— Просимо пощади! — закричали вони.

— Тієї пощади, що ви дали моїм батькові з матір’ю?

— Ми компенсуємо їхню смерть! Ми відшкодуємо втрачене! Ми заплатимо тобі.

— Не думаю, що у вас, гномів, є те, що може компенсувати смерть моїх батьків. Я багатий велетень. Маю чимало слуг у своїй гірській твердині й усі багатства, про які тільки можна мріяти. В мене є золото, коштовне каміння й залізо, якого вистачить на тисячу мечів. Я володію могутньою магією. Що у вас є такого, чого немає у мене? — запитав Суттунг.

Гноми не відповіли.

Хвилі здіймалися дедалі вище.

— У нас є мед, мед поезії, — пролопотів Галар, коли вода торкнулась його губ.

— Він зроблений із крові Квасіра, наймудрішого з богів! — заверещав Ф’ялар. — Ми наповнили ним два чани і чайник! Цей мед є тільки в нас — більше ні в кого на світі його немає!

Суттунг почухав потилицю.

— Мені треба про це подумати. Треба все зважити, обміркувати.

— Що там думати! Поки ти будеш міркувати, ми потонемо! — заволав Ф’ялар, перекрикуючи шум хвиль.

Вода прибувала. Хвилі розбивалися об голови гномів, і вони ковтали ротом повітря, а їхні очі були круглими від страху, коли велетень Суттунг потягнувся і висмикнув спершу Ф’ялара, а потім Галара із морської стихії.