Читать «Пульт Ґвенді» онлайн - страница 40

— Якої нагороди?

Їй водночас дивно і бридко від своєї жадібності до цієї новини.

Він знову відмахується жестом: «Пусте».

— Я сказав достатньо. Ще трохи і зміню лінію твоєї долі, тож не спокушай мене. Бо можу й піддатися тобі, тому що ти мені подобаєшся, Ґвенді. Твоя опіка над пультом була… виняткова. Я знаю, яким тягарем це було, іноді здавалося, ніби несеш на спині повний рюкзак каміння, але ти й не уявляєш, скільки добра зробила. Скільком катастрофам запобігла. Якщо використовувати його зі злим умислом — чого ти, до речі, ніколи не робила, і навіть той твій експеримент з Гаяною був зі звичайної допитливості, — пульт має неймовірну здатність творити зло. Коли ж його не чіпати, він стає великою силою добра.

— Мої батьки були на шляху до алкоголізму, — каже Ґвенді. — Озираючись на ті дні, я майже впевнена у цьому. Але вони кинули пити.

— Так, і хто знає, скільком ще гіршим речам зміг запобігти пульт під твоєю опікою? Навіть я цього не знаю. Масові різанини? Підла бомба у валізі, закладена на Гранд-Сентрал-Стейшн? Убивство якогось лідера, яке могло б розпалити Третю світову війну? Він не запобіг геть усьому — ми обоє читаємо газети, — але скажу тобі одну річ, Ґвенді.

Ферріс нахиляється, пронизуючи її по­глядом.

— Він запобіг багато чому. Багато чому.

— А зараз?

— А зараз я буду вдячний, якщо ти повернеш мені пульт. Твою роботу зроблено — принаймні цю частину твоєї роботи зроблено. Ти ще маєш що сказати світу… і світ послухає. Ти розважатимеш людей, і це найбільший дар, який може бути в чоловіка або жінки. Ти змушуватимеш їх сміятися, плакати, задихатися, думати. Коли тобі сповниться тридцять п’ять, ти писатимеш на комп’ютері, а не на машинці, але і те, й інше — свого роду пульти, хіба ти так не вважаєш? Ти проживеш довге життя…

— Наскільки довге?

Вона знову відчуває цю суміш жадоби і неохоти.

— А цього вже я тобі не скажу, хіба що те, що ти помреш, оточена друзями, у милій нічній сорочці з блакитними квіточками. У твоє вікно світитиме сонце, а перед відходом ти виглянеш надвір і побачиш зграю пташок, що летять на південь. Останній образ краси світу. Болітиме не сильно. Зовсім трохи.

Він відкушує від свого шматка кавового торта, тоді встає.

— Дуже смачно, але я вже й так спізнююсь на наступну зустріч. Пульт, будь ласка.

— Хто отримає його наступним? Чи ви не можете сказати мені й цього?

— Ще не знаю. Зараз саме приглядаю за хлопчиком у містечку під назвою Пескадеро, десь за годину їзди від Сан-Франциско. Ти ніколи його не зустрінеш. Сподіваюсь, Ґвенді, він такий же хороший хранитель, як і ти.

Він нахиляється до неї і цілує в щоку. Їй стає радісно від дотику його губ, так само, як зав­жди було від маленьких шоколадних звіряток.

— Він на дні моєї валізи, — каже Ґвенді. — У кімнаті. Валіза не замкнута… хоча, думаю, якби й була замкнута, у вас не виникло б жодних проблем, — вона сміється, потім починає ридати. — Просто… я більше не хочу торкатися чи навіть бачити його. Бо в такому разі…