Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 42

Килька від образи схлипувала, губи її тремтіли.

Янь метнувся з хоромини, розчинив двері божниці. За столом, розстеливши під руку сувій нового пергамену, сиділа Гайка. Водила пальцем по рядках. Свічка в світильнику вже догорала.

Спокійно-сумовитим поглядом стріла настороженого воєводу. Для неї він так і лишився воєводою. Мужем не став.

Янь розгублено гасив ув очах свою лють і сполоханість. Вихолоджував душу лагіддю її схудлого, втомленого обличчя. Але ж… таки ліпосна його жона! Серце його, як і колись, враз затерпло, зустрівши запитливий погляд її великих сірих очей під темними віями.

Ге, Яню, їздиш, колесиш по землях далеких, а для кого славу добуваєш? Де чада твої, де нащадки роду твого? Брат Путята, той, бач, усю славу роду і перехопить.

Але воєвода Янь не міг ні в чому дорікнути свою бояриню.

Знав за собою вину. Та сподівався на диво. Гадав, здорова кров смердової дочки переборе його худосилля. Проросте в ній його сім'я.

Бачив тепер — помилився. Себе дурив намарними надіями, її душу скалічив. Не колише дітей його жона, а, як тая черниця, книги та пергамени вичитує… За сим і спливають її літа…

Гостре відчуття власної провини перед жоною отверезили його.

— Їду я, Гайко.

Вона підвелася з-за столу.

— Знову… Далеко?

— У польську землю.

— За Ізяславом?

Янь стрепенувся. Мовчки відступив назад від мерехтливого світла недогарка.

— Не бійся, не скажу нікому, — заспокоїла його.

— Ігуменя Анна буває у нас?

— Давно вже не було.

— Угу…

Що він хотів сказати? Щось добре, зичливе хотів сказати своїй Гайці, але не знав що. Ага… Про що се Килька натякала? В його серці продралась злість.

— Пощо Килину так жалуєш?

— Для неї се єдина втіха — красна одяганка. А мені — байдуже.

— А волхвування — не байдуже? — Янь уже кипів.

Гайка здивовано витягла шию. Уважно розглядала порожевіле, плямисте лице Яня. Від злостивості зизі очі його стали ще більше косувати й геть розбіглися вусебіч.

— Я не волхвую.

— Коби вже волхвувала так, щоб дитя мені принесла… Кому лишу сей терем? І сії книги… і стайні… і все…

Гайчике обличчя зблідло. Очі померкли.

— Коли так… піду звідси, Яню…

— Іди! — притупнув ногою воєвода. І раптом злякався. Гайко… Нічого не хощу від тебе. Сина подаруй!

— Але…

— Знаю! Моя вина… — І раптом його маленьке, жилаве тіло затряслось у німому риданні. Гайка розгубилась. — Усе прощу… ніхто не знатиме… Ти ж моя жона вірная!

Гайка знітилась. Уперше за стільки літ спільного життя в ній озвалась у душі людська жалість до Яня і до його зизих очей. Напевне, велика печаль лежить на душі воєводи…

— Порятуй мій рід, ладо моя! — шепотів розтривожено воєвода. — Інакше все те достанеться Путяті. Той загребущий! З рота вирве!..

— Я… не знаю як, Яню… — Гайка задихалась від сорому.

— Знаєш, Гайко. Ти все знаєш! Присягаюсь тобі богом вседержителем… І, коли хочеш, клянусь твоїми богами — Даждьбогом і Перуном… Кривого слова тобі ніколи не скажу. Ото якийсь чернець там… Якийсь Нестор…

— Ти що?! На гріх мене штовхаєш?

— Відмолимо у богів удвох, Гайко. Храм поставлю.