Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 193
Раїса Петрівна Іванченко
Серед нас, люди, серед нас і радість, і горе, і велич, і ницість, і честь, і безчестя — уся суть буття людського. І безсмертя його… Серед нас… І сила незборима людини — серед нас. У самих нас. Яко чоловік розуміє себе, яко бачить себе в своїй будучині, тако й утверджує. Великі греки того були й великі, що в усі віки уміли себе возвеличити нетлінністю мислі й краси. А лиш проміняли свою мудрість на лукавство, на велике раболіпство перед загребущою-ненаситною владою, так і почали котитись у прірву… в болото… у забуття… Нині торгують усім — красою, мудрістю, довір'ям, вірою, богом своїм Христом… його словом, аби під себе підгорнути все більше народів похолоплених, аби свою пельку набити золотом… І до Русі руки простягають… Не вдалося через владик церковних — через диких половців хощуть накинути на шию нам рабство. Не бути ж сьому! Руська земля знайде в собі сили розірвати ці потаємні сіті… і велику лукавість… і свою ганьбу… і знищити половецьку тамгу на своєму тілі…
Хто посміє сказати, що ми обійдені долею?
Нестор запалив від блистаниці товсту свічу, втиснув її у світильник на своєму столі, розгорнув Іванів пергамен.
«Половці ж… людей поділили і повели — у вежі свої до своїх одноплемінців і сородичів, повели страждущих, опечалених, змучених, зимою скованих, голодних, спраглих у біді…» — це були його останні рядки.
Сіє так і є… так… Але все одно: Русь не здолати. Не зламати її, брате Іване! І про сіє треба також писати. Дух наш підносити треба нескоримий, а не тільки плакати над недолею!
Нестор витяг із кухлика своє залізне писало, присунув каламар з чорним чорнилом, вмочив писало. І поряд з розпачливими рядками Іванового письма вивів: «Але ж ніхто не посміє сказати, що ненавиджені ми богом! Того немає! Бо кого так любить бог, яко нас возлюбив? Кого так вшанував він, яко же нас прославив єсть і возніс? Нікого!.. Паче всіх просвіщенні були, владичну волю відали і презріли її, то й більше за іних казнимі єсть. Се бо аз грішний і много і часто бога гнівлю і часто согрішаю в усі дні…» Писати чи не писати про свої розмисли гріховні й коромольні… про жадання честолюбне… про свій хронограф… який би став наукою доблесті усій землі… Єдине зухвале жадання має Нестор-книжник: поставити народ руський на один кон з іними великими народами і просвіщенними… Тако буде!..
Тако він і зробить…
З-за ікон дістав новий шмат чистого пергамену. Вмочив писало у каламар і вивів: «Повість временних літ Нестора-чорноризця Феодосієва монастиря Печерського… Откуду єсть пішла руська земля і хто в ній почав первіє княжити».
Се буде вже його літопис. Його хронограф.