Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 12

Лежав на смугастій вереті, яку послав на оберемок сіна, додрімував і вже сміливіше в думках гутарив із тою гордячкою Претичевою — Гайкою. Либонь, Васильківський ковач не згодиться віддати свою добролику дочку синові простого оратая і бондаря Гюряти. Захоче взяти багатича в зяті, або купчину, або віддасть за гривни якому боярину чи князю в наложниці. Такі часи настали, що нині краса дівоча продається за злото й срібло. Або за звання княжого стольника, мечника, постельничого, сокольничого. Так повелося у Василькові-граді ще зі старих часів, з часів гріховодного Володимира. Коли він охрестився й прийняв собі нове грецьке ім'я — Василій, від того часу і Княж-городок переінакшив — велів звати Васильків-град. Але жити інак не хотів. Як і раніше, тут стояли тереми Володимира-Василія, де якийсь час жили князеві жони — Рогніда-полочанка, грекиня-черниця, жона-болгарка, від котрої ж сини Гліб і Борис. А в інших теремах були зібрані дівчата-красуні, що голубили старого гріховодця чарівністю виду, гнучким станом, гарячими обіймами і спраглою жагою, на яку були здатні в молоді літа. Коби не сі щедрі втіхи, дожив би могутній князь Володимир до глибоких літ, не знаючи тілесної немочі і ранньої старості. Та не слухав мудрих порад — розтринькував своє здоров'я у тих теремах, слабшав тілом і розумом з року в рік. І що більше слабшав, то сильніше кидався переконувати інших і себе в своїй чоловічій невичерпності, кидався у буйства, веселощі, гульбу. Вимагав наповнювати свої тереми молодими отроковицями, сипав для того золотом і сріблом, родичів тих красунь безіменних возводив у чин, наближав до свого столу, набирав у дружину.

Дурне зілля не сій — само вродить. Менші князі, бояри, мечники князеві почали й собі заводити отакі гульбища і тереми, не боячись ні людського осуду, ні покарання божого. Умикали дівиць і юних жон, купували, силою тягли. Уповали на прощення Всевишнього — і для того щедро ставили йому храми, дарували божим обителям землі, перевісища, села, узороччя, злото… Тим прокладали собі дорогу в інше життя — небесне, серед райських садів і яснооких янголів.

Відтоді васильківчани навчилися продавати своїх чад багатичам. В родині стали радіти, коли народжувалося дівча. Хлопець що — смерд, орач, пастух, ковач або здатель. Гіркий його зарібок, або ще гірше — часті походи князів потребували багатьох воїв. Кістьми отих синів смердівських усіяний степ половецький, і шляхи лядські, та перевали Угорських гір. Гай-гай! Чорні хмари вороння кружляють над ними щоліта… Печаль душу сушить, коли згадаєш за долю отих смердівських отроків… А добролика дщерь могла принести своєму вогнищу і землю, і худобу, і срібло, а то й тепленьке місце побіч князя. То радість. Отож і привчалися дівчатка змалечку чекати своєї щасливої долі.

Від невеселих роздумів ще більше розпалювалось серце у Наслава. А Гайка? Може, й вона чекає-виглядає князевих слуг? Може, того й не хоче ніготою своєю пригріти його?.. Що є в ньому? Ні багатства, ані краси. Цибатий, рукатий парубок смердівський. Вбирається в полотняну, до колін сорочку й білі, вузькі, з полотна ж, ногавиці. Ніяких оловирів чи куниць на шапці. Тяжка праця від зорі до зорі — на землі, коло худоби, на лісових роздертях… Не пара єсть красуні золотокосій, яку поселяни обрали Ярилу в невісти.