Читать «Коханка з площі Ринок» онлайн - страница 11
Андрій Анатолійович Кокотюха
З поліцією прийшов пойнятим Гнат Бульбаш, мстиво посміхнувся, хоч Кошовий не міг пригадати, коли і чим скривдив двірника, — тицьнув грубим пальцем, заявив:
— Мазепинець. Давно казав, писав сигнали панам офіцерам.
— Побачимо, — лінькувато, з виразом страшенної нудьги протягнув низенький кирпатий ротмістр, молодий, хоч зріст робив його ще молодшим, а вуса не додавали солідності.
Під кашкетом його голова була ідеально круглою і гладенькою, мов гусяче яйце. За інших обставин новий знайомий виглядав би кумедно. Офіцер не напускав на себе суворого вигляду. Потрібної строгості додавало відчуття влади.
— Ротмістр Жаров, — назвався, кинувши руку до козирка. — Кошовий Климентій — ви?
Він говорив російською, Клим відповів так само:
— Климентій Назарович. Чим можу служити?
— Мені? — перепитав Жаров. — Не знаю, там розберуться.
— Де — там?
— Отам, — Жаров махнув у бік вікна. — Мусимо провести у вас обшук.
— Я — адвокат, знаю закони. В тому числі — чинне право Російської імперії.
— То знайте. Ми на законних підставах.
Ротмістр простягнув Климові папірець із печаткою.
Кошовий навіть не глянув.
— Завадити все одно не можу.
— Для чого розмови тоді? Ціну собі набиваєте ось при свідках? При, так би мовити, чесному народі? Починайте, панове.
Книги й газети знайшли швидко. Ковзнувши поглядом, Жаров не взяв до рук, кивнув, задоволений собою.
— Мазепинець. Збирайтеся, поїдемо, — і, помовчавши, для чогось додав: — Може, до Мазепи вашого, так сказати...
Тихий стук у заґратовану шибу вивів із роздумів, змусив здригнутися.
Клим підвівся на лікті, глянув на звук.
Дощ почався, сильний. Перші краплі торкнулися скла.
За мить додався інший звук — повертався ключ у дверях камери.
Розділ другий
Старий недобрий знайомий
Його привели в той самий кабінет, що й минулі рази.
Слідчий, безбарвний чоловік у цивільному, сидів за столом, заглиблений у папери. Щойно Клим переступив поріг, він підніс очі, зиркнув на в'язня крізь круглі скельця окулярів у черепаховій оправі, вмочив перо в чорнильницю, почав старанно виводити щось, ніби все довкола могло почекати. Дивуватися Кошовий не збирався, хоч поведінка слідчого нині таки була незвичною. Та навіть якби хотів — не встиг: за спиною грюкнули двері, хтось зайшов, почулося:
— А, доставили? Даруйте, затримався. Зніміть кайдани.
Поки конвойний розковував руки, новий відвідувач по-хазяйськи пройшов, став перед Климом, розвівши ноги трохи ширше плечей та заклавши за спину руки в білих рукавичках.
— Ось де зустрілися. Старий знайомий. Пізнаєте?
На голоси в Кошового була не дуже добра пам'ять.
Зате на зорову не нарікав.
Перед ним стояв Зубов.
Той самий поручик Київського охоронного відділення — тільки тепер в іншому чині. Капітан, без перебільшення — блискучий, у новій формі, ладно підігнаній, сиділа, мов у ній народився, й Зубов отримував від розуміння того неабияке задоволення. Таких офіцерів тиражували в Росії на картинках та фотознімках, формуючи в суспільстві відповідні ідеали. Зубову добре пасував би гусарський мундир. Навіть більше: Клим ще при першій зустрічі відзначив, а зараз, упізнавши, пересвідчився: капітан виглядав тим самим гусаром, якого панночки сто років тому бачили в дівочих снах. Й піти з таким у мазурці на великому балу мріяли вголос, не соромлячись.