Читать «Небезпека рецидиву» онлайн - страница 126
Кріс Тведт
— Ні.
— Чому ж — ні? Це було б тільки на користь.
— Так, звісно, але, наскільки я зрозумів, підсудний не забажав поспілкуватися зі мною.
— Не забажав… — похмуро повторив Бонде. — 3 нашими психіатрами він теж не забажав спілкуватися. Дякую. Більше запитань немає…
Ірене Ґудвік була нашим останнім свідком. Вона небагато могла сказати, окрім того, що вже розповідала мені: про те, яким був її чоловік, і про свою впевненість, що він не здатний на вбивство. Я знав, що її виступ не справить враження на присяжних. Вона свідчила тільки для того, щоб продемонструвати моральну підтримку своєму чоловікові. Ірене говорила тихо й трохи схвильовано. Відповідаючи на запитання, на мене не дивилася.
Прокурор нудився. Питань до свідка не мав. По закінченні опитування Ірене кивнула мені й через силу всміхнулася. Я теж їй кивнув. Виходячи з зали суду, вона навіть не глянула на чоловіка.
— На цьому, гадаю, ми закінчимо нинішнє засідання, — сказав суддя. — Сьогодні п'ятниця. Сторони обвинувачення і захисту матимуть на вихідних достатньо часу для підготовки процедури. У понеділок вранці почнемо з документації. Там же її небагато, пане прокуроре? Небагато, я так і думав. А опісля відразу перейдемо до процедури. Суд оголошує перерву до понеділка. Гарних вихідних!
У коридорі Карі обступили журналісти. Я протиснувся до неї, взяв її під руку.
— Уже годі, людоньки! Більше жодних коментарів! — голосно мовив я.
Журналісти трохи відступили, крім одного, який перегородив нам дорогу, підняв фотокамеру й осліпив нас спалахом. Я роззлостився. Він це помітив, примирливо усміхнувся і сказав:
— Яка розкішна пані, Бренне! Яка розкішна пані!
Я теж не стримав усмішки.
— Вона чарівна, — мовив я.
І ми пішли додому.
Розділ 52
По обіді я поїхав до в'язниці. Причин, власне кажучи, для поїздки не було, хіба моє нечисте сумління, бо відвідував Ганса Ґудвіка не так часто, як мав би. А ще останніми тижнями він дуже дратував мене своєю пасивністю і кволістю. Я знав, що несправедливий до нього, що він такий не зі своєї волі. Він просто був виснаженою людиною, яка зазнала більше ударів долі, аніж змогла витримати. Тому я поїхав до нього, подав йому руку й, на своє превелике здивування, виявив, що оце вперше, відколи ми знайомі, з ним було легко розмовляти. Може, тому, що все вже позаду. Суд, по суті, закінчився, і тепер ми могли розмовляти, ніби двоє звичайних людей.
Ганс Ґудвік був упокорено спокійний, як чоловік, який змирився з долею. Ніби вирок вже оголошено.
— Я знаю, мене засудять, — сказав він. — Але це вже неважливо. Я думав… Майя… її не повернути. Фірма практично розвалилася. Навряд чи я знайду сили почати все наново. А Ірене…
— Ви потребуєте одне одного, — мовив я. — Ви можете допомогти собі навзаєм.
Але Ганс Ґудвік лише спроквола похитав головою.
— Боюсь, її я також втратив. Вона звинувачує мене. Це, звісно, нераціонально, але в її очах я винен у смерті доньки. Ми того дня сварилися, як часто сваряться батьки зі своїми дітьми-підлітками. Тому Майя прогулювала школу. Для Ірене цього достатньо. Вона ніколи не простить мені… То що мені робити на волі?