Читать «Одні» онлайн - страница 7

Кубанець трохи помовчав, потім, наче щось згадав, підхопився і кинув Лесеві:

— Вставай! Нам вже час вирушати.

— Куди?

— Побачиш.

І вони пішли. Вилізли з окопу і попрямували прямо через мінне поле, але міни чомусь не вибухали під їхніми ногами. Може, це невидима жінка кубанця обгортала їх своїми руками і не давала смерті вирватися на волю, берегла від неї свого Вічного Івана та Леся.

Лесь з кубанцем ішли стежкою, а навкруги робилося щось неймовірне: вирувало розбурхане море, шуміли джунглі, орди Чінгісхана йшли по рисових полях Китаю, винаходилось перше колесо. Кам’яний вік і бронзовий, сонне десяте і жахливе двадцяте сторіччя — все було тут. Лесь скоріше відчув, чим зрозумів — вони йшли крізь час і бачили переломлені, наче у фантастичній призмі, відблиски різних епох. І Лесь, не стишуючи ходи, все дивився і дивився навколо: на відблиски мечів і мирну працю землеробів та будівничих пірамід, виверження вулканів та розлив Гангу, танок журавлів весняної пори та повільну смерть від індіанської стріли коня конкістадора. Та поступово він почав уважніше вдивлятися: чи не помітить десь своїх земляків, їхнього сліду у часі. І не помічав. Хіба раз (здається, в Стамбулі на ринку) промайнула чубата голова, потім хтось кричав по-українськи з підбитого танка, що палав на фоні палаючого міста — і все.

Тоді він почав сконцентровувати свою увагу не на всій велетенській панорамі історії, а на тій її частині, де мала бути Україна. І нарешті побачив — вічні воли, плуг, згорблена постать людини коло нього, а над нею — весь час, мовби задавшись ціллю ніколи не полишати її сам на сам з Богом їй даними грунтами, покосами, річками, фігура наглядача, завойовника. Загадкові кіммерійці, світлочубі нормани і вузькоокі номади — і так без ліку, без кінця… І жодного разу Лесь не помічав, аби зігнута над плугом постать була одна. І тоді Лесеві стало сумно, і він уже не знаходив нічого цікавого в історії — лише згарища і бойовища, і вирубані ліси, і око помираючого повільною смертю від стріли, помираючого абсолютно ні за що — пасовища в Іспанії такі ж прекрасні, як і в Аргентині — коня конкістадора. Лесь тепер дивився тільки вперед, туди, де мало бути майбутнє, туди, куди мала їх вивести ця стежка крізь час. Там мало бути все не так, там мало бути все краще!