Читать «Одні» онлайн - страница 46

— Ти повинен мовчати, коли знаходишся на президентській дачі, — зашипіли ті на нього.

Пряме світло майже не проникало крізь завішені темними шторами вікна досередини цього будинку. Всюди панував якийсь сірий напівморок, в якому риси предметів губили свої конкретні обриси і ставали трошки іншими — не такими, якими були при денному світлі. Його провели через декілька кімнат, поки він не зайшов до приміщення, в якому нікого не було. Тут стояли лише широкий масивний дерев’яний стіл та декілька також масивних шкіряних крісел. Леся поставили навпроти стола на деякій віддалі між двох крем’язенів-конвоїрів. Так і стояли, на когось чи на щось чекаючи. За декілька хвилин до кабінету зайшов середнього зросту, посередньої (скажуть описати — нічого і не згадаєш) зовнішності чоловік у сірому костюмі. Він впевнено сів за стіл і неголосно по-діловому скомандував Лесевим конвоїрам:

— Поставте його проти світла.

Що вони і зробили.

Декілька хвилин президент — а це був саме він — уважно розглядав Леся, потім порушив мовчанку:

— Приблизно таким я тебе і уявляв — Лесь Чисті Руки. Ти хотів сісти за цей стіл? Іди, сідай.

І так само не голосно по-діловому скомандував охороні:

— Посадіть його навпроти мене.

Охоронці примусили сісти Леся безпосередньо за столом перед президентом. Але, навіть зблизька вдивляючись в його обличчя, Лесь не міг віднайти в ньому жодної риси, яка могла б запам’ятатися. Одна сірість і безвиразність… Лише, здається, очі. Але якраз очей Лесь так і не зміг розгледіти.

— Ну, як тут сидиться, юначе?

— Бувало краще.

— Трохи жорсткувато? Нічого, з часом звикнеш. — І вже звернувся до охоронців. — Ви добре його зв’язали?

Ті ствердно закивали головами.

— Тоді залиште нас удвох.

Охоронці вийшли, перед тим прикувавши Лесеві ноги до ніжок стільця наручниками. Президент проводив їх довгим поглядом, потім звернувся до Леся, тепер чомусь на «ви»:

— Отже, юначе, ви хотіли зайняти це місце, і будемо вважати, що це вам не вдалося. Звичайно, до мене весь час поступала про вас різна інформація, я більш-менш знаю всю вашу історію, те, звідки і завдяки кому ви тут з’явилися, що і для кого мали зробити. Але от коли ви самі пішли на президентство… Це, звичайно, було несподіванкою. Не знаю чому, але мені чогось здається, що крім таких звичайних стимулів до влади, як гроші, жінки та й сама влада у вас були ще якісь. Я не помиляюсь?

— Думаю, що ні.

— І що ж це за стимули, якщо, звичайно, не секрет?

— Не секрет. Хоча не знаю, чи повірите ви мені — вже у мій час це звучало банально. Коротше — я хотів зробити людей трошки щасливішими. Може тому, що наш народ за ці сорок років став ще більш нещасним, ніж був за мого часу.

— Я-с-н-о, — протягнув президент.

Запала мовчанка. Кожний думав про своє. Потім президент сказав:

— А я вам вірю, юначе. Знаєте, чому? Тому, що я сам колись був таким. Думаєте, брешу? Мені і самому зараз здається, що цього не було. Але… Вам не розказували, як я став президентом?

— Та чув від різних людей різні історії…

— Так от послухайте тепер правдиву історію. За ці сорок років переважна більшість президентів була поставлена кланами, які вигравали у міжкланових війнах. Але я — виняток. Я став президентом на хвилі всенародного обурення. Тоді склалася приблизно така сама ситуація, як зараз — занадто багато знедолених людей. І хвиля вдарила — хлюпнула кров’ю, великою кров’ю.