Читать «Одні» онлайн - страница 30

— Не кричіть, я прийшов вас звільнити, — підійшовши впритул, мовив до них несподіваний рятівник.

Лесеві його голос видався знайомим, і враз він згадав — землянка Найбільш кинутого, його ядушний кашель, лікувальний узвар, хлопчина років чотирнадцяти, що його приніс. Так, це був він. Але чому?..

— Чому ти хочеш нас врятувати? — повторив вголос своє запитання Лесь.

— Тому, що так не повинно бути.

— Як не повинно бути? — перепитав його Лесь.

— Скільки я живу, ми завжди вбиваємо всіх, хто до нас приходить. І помираємо самі — від цих чортових боліт у нас ядуха, ще дід так говорив. В мене тато, мати померли. Десь є сонячні поля, чисті ріки — я бачив здаля, а ми тут — на цих болотах. Я не хочу вмерти, як мої батьки.

— Чим же ми тобі допоможемо, хлопчику?

— Не знаю. Але так не повинно бути — ні цих боліт, ні ядухи, ні вашої смерті завтра.

— Так, цього не повинно бути, — проказав до себе, погоджуючись з хлопцем, Лесь.

А хлопець вже різав ножем мотузки, якими вони були зв’язані.

— Сторожа вся поснула — вже майже ранок. Та й все рівно без поводиря вам ніяк не вибратися з цих боліт. Ідіть за мною, тільки обережно — один невірний крок і ви попадете в трясовину.

— Ясно…

І Лесь з Михасем пішли за хлопцем по тільки йому відомій стежці, що петляла поміж бездонних боліт та трясовин у білому тумані.

— Ну, майже зовсім так, як тоді, коли кубанець виводив мене з мого часу, — пошепки промовив до себе Лесь.

Вже майже зовсім розвиднілося, коли вони вийшли з зони боліт. Хлопець зупинився:

— Далі підете самі.

Він дав їм зшиту зі шкір торбину.

— Тут трохи в’яленої риби, трут, декілька гачків — все, щоб хоч пару днів ви могли прожити в пущі.

— А що тобі буде за те, що допоміг нам втекти?

— А, — якось безтурботно махнув рукою хлопець.

— Не вб’ють.

— Може гайда з нами — подалі від боліт та ядухи, — запропонував Михась, хоча він і не знав, куди вони зараз підуть.

— Зараз ні — маю діда. І хоч він знахар, проте хворіє дуже. Мушу доглядати.

— Ну, тоді дякуємо тобі за все, — мовив розчулено Лесь. — Шкода, що нічим не можемо віддячити тобі — нічого не маємо.

— А, пусте, — махнув рукою хлопець і, відвернувшись, швидко закрокував назад.

— Чуєш, — раптом закричав йому услід Лесь. — А як тебе звати?

— Андрієм!

— Так от слухай, Андрію. Скоро не буде у цьому світі ні боліт, ні ядухи, ні кинутих. Я клянуся тобі!

Хлопець якусь хвилю мовчки стояв, а потім… вклонився Лесеві:

— Я тобі вірю!

І пішов назад до свого болотяного селища стежкою, що пропадала у густому тумані.

Вони зупинилися на перепочинок лише тоді, коли почали спадати сутінки. Видно, раніше на тому місці, де вони отаборилися, були шахти, бо ще й зараз, подібно до древніх курганів, височіли навкруги високі терикони, а з зарослих ліщиною нетрів чорніли провалля шахт. Під одним з таких териконів вони і вирішили переночувати. Закусили в’яленою рибою, яку дав їм хлопець, і почали готуватися до сну. Про майбутнє майже не говорили — занадто були змучені сьогоднішньою втечею. Їм треба було якнайшвидше і якнайдалі відійти від табору кинутих, і, здається, вони справилися з цим завданням. Отож за п’ять хвилин Михась уже спав міцним сном, а от до також змученого Леся сон все не йшов. Йому раптом пригадалася Мар’яна, позавчорашній сон чи справжня зустріч з кубанцем, селище аграрного клану, дана сьогодні Андрієм клятва… Весь цей час він мав щось вирішити щодо себе, і, здається, сьогодні він прийняв таки остаточне рішення.