Читать «Одні» онлайн - страница 12
Андрій Гарасим
Так почався їхній роман, а може навіть і кохання. Лесь не міг дочекатися вечора, коли замість нестерпної спеки настане прохолодна ніч і він зможе десь у віддаленому куточку пустельного пляжу зустрітися з Мар’яною. Звичайно, у такому невеличкому містечку всі про всіх знали, мабуть, знали і про них, але при ньому нічого не говорили, хоча чорнявий охоронець кидав у його сторону вбивчі погляди: як цей чужинець міг щось крутити з його Мар’яною! Але Лесь просто не звертав уваги, це було абсолютно не важливо, порівнюючи з тим, що ввечері на пляжі його чекатиме Мар’яна. І будуть лише океан, Африка та вони — і більше нікого.
Лесь весь час намагався зрозуміти, що ж таки сталося за цих сорок років. І найбільше його цікавили гуманітарні дисципліни, культура. З технікою все було ясно — її якість, технічні показники значно погіршилися. В містечку було декілька джипів, навіть одна подоба «Мерседеса», але, на жаль, це всього лише була подоба, слабке наслідування. Але це ще якось можна було пояснити — якщо була зруйнована вся світова економіка, то дійсно важко було б налагодити виробництво тих же «Мерседесів». Але культура… Здавалось, українці дістали рідкісний шанс відродити свою самобутність, повернутися до своїх витоків і на основі цього збудувати свій світ, та вийшло все навпаки.
Лесеві вдалося дізнатись у вчених, що займалися проектом з машиною часу, багато чого цікавого. Після того, як світова цивілізація була знищена, українці страшно «затужили» за її «здобутками». Однак мова йшла не про те, що висіло на стінах в музеях чи звучало в костьолах та консерваторіях, а про те, що продавали ще за Лесевої пам’яті в переходах та кіосках. Так з’явилася Пугачова II, Кобзон III і т. п. І так було у всьому, хоча в знайдених газетах двадцятирічної давності — новіших не було — говорилося про небувалий розквіт нової культури. А нової культури, як і взагалі хоч якоїсь культури не було: запозичені «культурні здобутки» просто не могли розвиватися, свої ж були забуті. Так, за Пугачовою II з’явилася Пугачова III і IV, а Кобзонів нараховувалося вже аж шість. Причому всі вони виконували одні й ті самі пісні, тільки вже значно здеградовані від нашарувань останніх років. І так було у всьому! Стосувалося це і мови. Українці успішно занедбали свою мову, а перейти на інші вже не було змоги — інші були мертвими. Тому й залишилися з страшним суржиком, який просто різав вуха. Проте, саме він відігравав роль літературної мови.