Читать «Плесо» онлайн - страница 5

Того ж вечора Віра зателефонувала Енні Філліпс і під час розмови мимохідь зазначила, що Стелла Фландерс мала кепський вигляд, щось із старенькою негаразд.

— Олдену доведеться кинути роботу, щоб вивезти її на материк, у разі якщо вона захворіє, — сказала Енні. Їй подобався Олден: власний син Тобі запевнив, що чоловік міцнішого за пиво навіть до рота не бере. Сама Енні була дуже стримана щодо алкоголю.

— Її звідси можна вивезти лише у комі, — Віра промовила останнє слово у місцевий спосіб: коумі. — Коли Стелла каже «до мене» — Олден стає поруч, мов вірний пес. Розумієш, Олден не надто кмітливий. Стелла керує ним, як заманеться.

— Невже? — здивувалася Енні.

І тут у слухавці щось заскреготіло, Віра ще якусь мить чула Енні Філліпс — слів не розібрати, лише звуки голосу на тлі перешкод на лінії — а потім тиша. Вітер подужчав, й телефонні лінії обірвалися, можливо, опинилися в ставку Ґодліна або їх пошкодили біля затоки Борроу, саме в затоці рибалки заходили у Плесо в Гумових чоботях. Можливо, кабель обірвали з іншого боку, на Ракун-Геді… а дехто міг би навіть припустити (лише частково жартома), що Рассел Бові простягнув холодну руку та обірвав кабель задля розваги.

А всього за двісті метрів під барвистою стьобаною ковдрою лежала Стелла Фландерс та прислухалася до хропіння (яке важко було б назвати музикою) Олдена в сусідній кімнаті. Вона прислухалася до рулад, що виводив син, щоб не потрібно було прислухатися до вітру… проте все одно чула його, так… вітер, що дмухав над закрижанілим безкраєм Плеса — майже двома кілометрами води, яку зараз вкрила крига, крига, під якою лишилися лангусти, морські окуні й, можливо, тіло Рассела Бові, який сукав ногами та руками. Того самого Рассела Бові, який колись кожного квітня приїздив зі своїм стареньким культиватором «Роджерс» та порав її город.

«А хто ж цієї весни оратиме землю?» — розмірковувала вона, згорнувшись у клубочок під своєю барвистою ковдрою. І, немов мріючи вві сні, сама ж до себе зверталася: «Кохаєш?» Від чергового пориву вітру задеренчали віконні шибки. Здавалося, що звертаються до Стелли, але вона відвернулася від їхніх слів. І не заплакала.

— Але ж, бабусю, — наполягала б Лона (вона ніколи не здавалася, тільки не ця дівчинка, надто схожа на власну матусю, а та, своєю чергою, на бабцю), — ти досі не розповіла, чому так і не перетнула Плеса.

— А навіщо, дитинко? Я завжди мала все те, що мені бажалося, просто тут на Ґоті.

— Але ж острів такий маленький! Ми живемо у Портленді. Там курсують автобуси, бабусю!

— Я вже доволі надивилася на те, що відбувається у великих містах, завдяки телебаченню. Ліпше залишуся там, де є.

Гел був молодший за сестру, але з більш розвиненою інтуїцією: не став наполягати, як робила сестра, але його запитання влучило в самісіньке яблучко:

— Ти ж ніколи не бажала опинитися по той бік, бабусю? Ніколи?

І вона нахилилася б до Гела, узяла б його маленькі долоні у свої руки й розповіла б, як його мати з татком приїхали на острів невдовзі після весілля, і як дідусь Булла Саймса узяв Стеллиного батька «юнгою на човен». Вона б розповіла йому, як її мати була вагітною чотири рази, але один раз стався викидень, а ще одне немовля померло через тиждень після пологів — вона, звичайно, поїхала б з острова, якби на материку в лікарні змогли врятувати її дитину, але… все скінчилося набагато раніше, ніж таке рішення спало на думку.