Читать «Російський сюжет» онлайн - страница 12

— Соловки за нами плачуть, — сказав один з їхніх, коли вони втомилися співати. І після тих слів виник новий приплив сил, і вони заспівали знову котрусь із тих українських пісень, які співаються самі, які не можна зупинити, які зупиняють лише кулі!..

На початку дев’яностих вже не співалось. Тоді вже було зрозуміло, що історія не вернеться назад, до заборони нинішнього національного гімну. Але прийшли злидні. Елементарні злидні спершу у вигляді порожніх магазинів, а потім прилавки досить швидко наповнилися, але грошей, які вдавалося десь добути, вистачало хіба на тиждень скромного життя, а жити до нової подачки треба було місяць. Потім перестали виплачувати й те. Несподівано відкрився сенс ключового рядка молитви «Отче наш»: Хліб наш насущний дай нам сьогодні. Не тоді, коли щось заплатять в дохлій установі, де ще не поміняли серпа і молота на тризуб, не тоді, коли заплатять за переклад для приватного замовника, не тоді, коли продасться каблучка Ладиної бабусі (завелика для Ладиного пальчика), а сьогодні! сьогодні!

Але він мав товариство добрих друзів, які допомагали своїм отримати замовлення на переклад чи на статтю для гонорарного часопису, надіслати тези на конференцію з добрим фінансуванням, могли підказати, як подати на грант у приватний фонд чи на стипендію в закордонний університет. Тож вони з Ладкою весело виживали в ті часи, коли потрапити на фуршет означало, що Наш Отець почув молитву й послав сьогодні хліб насущний. Коли на гонорар за виступ на конференції, який складав кумедні для світової практики п’ятдесят доларів, можна було пристойно жити місяць удвох. Коли на привезені з поїздки за кордон гроші можна було купити те, на що вдома здохнеш, а не заробиш. Або можна було тримати привезені гроші у схованці, й знати: навіть якщо не платитимуть найближчі півроку, — з голоду не помремо. А далі щось буде. Так, мільйони співгромадян не мали доступу до тих конференцій, до тих поїздок і навіть до тих фуршетів, але він у часи всіх гіперінфляцій і багаторічних заборгованостей із заробітної платні почував себе набагато краще, ніж у часи нудної радянської стабільності. Лада іноді їздила до Франції, він до Америки. Вони вилітали з блискучих заморських аеропортів і сідали в брудному запльованому Борисполі і цілувалися після розлуки, та їхали до Києва крізь чорну ніч у підозрілих автах, обнімаючись на задньому сидінні, з тихим реготом прикладаючи руку до інтимних місць, де зберігалася привезена зелена готівка.

І все було чудово, поки Лада не завагітніла. Він не чекав, що та подія викличе в неї такий напад гніву. Вона кричала, ридала, вживала нецензурні слова. Одного разу він уже бачив Ладу такою розбурханою. Це було напередодні того, як вони почали жити разом. Тоді він серйозно зустрічався з Ладою та зі ще однією дівчиною, тою, яку обнімав у метро, коли хором співали майбутній національний гімн. Ту дівчину звали Галя. Він трохи заплутався, котра йому подобається більше, а втім, у тому, щоби жити паралельно з двома, також був свій шарм. Але з обома вже розпочиналися розмови, що варто було б наразі оселитися разом, а далі буде видно, а тут уже шарм губився. У Лади була хата на Пушкінській, а Галя наймала готельку на Виноградарі та була би рада ділити з хлопцем ціну оренди. Він тоді вже ночував в обох, і в обох на поличці у ванні стояла його зубна щітка.