Читать «Небудь-де» онлайн - страница 177

— От покидьок, — сказав Ричард, набагато більше нагадавши себе колишнього, ніж за минулі кілька тижнів.

— Для того й потрібні друзі.

Вони потроху побрели під ліхтарями.

— Слухай, Ґеррі, — почав Ричард. — Ти ніколи не думав про те, чи є в житті ще щось?

— Що?

Ричард невизначено махнув рукою, охоплюючи все навколо.

— Робота. Дім. Паб. Побачення з дівчатами. Життя в місті. Життя. Оце й усе?

— Думаю, зрештою десь так і є, — сказав Ґеррі.

Ричард зітхнув.

— Ну, — сказав він, — для початку, я не літав на Майорку. Тобто, я був геть не на Майорці.

Вони прогулювалися кролячим лабіринтом вузеньких задніх вуличок Сохо між Риджент-стріт і Черинг-Кроссроуд. Ричард довго говорив, почавши з того, як знайшов на хіднику поранену дівчину й спробував допомогти, бо не міг залишити її просто так, і продовживши тим, що сталося далі. Змерзши ходити на вулиці, вони зайшли до нічної фритюр-кав'ярні. Кав'ярня була така як треба — з тих, де все готують на салі й подають серйозний чай у великих надщерблених білих кружках, лискучих від жиру. Ричард з Ґеррі сіли за столик, і Ричард говорив, а Ґеррі слухав, а тоді вони замовили яєчню зі смаженими бобами та грінками й узялися їх їсти, Ричард продовжував розповідати, а Ґеррі — слухати. Вони повибирали залишки жовтків грінками, випили ще чаю, і нарешті Ричард сказав:

— …а тоді Дуері щось зробила з ключем, і я повернувся. До Горішнього Лондона. Тобто, до справжнього Лондона. Ну, решту ти знаєш.

Запала тиша.

— Це все, — сказав Ричард. Він допив чай.

Ґеррі почухав голову.

— Слухай, — сказав він трохи згодом. — Ти це по-справжньому? Це не якийсь жахливий підкол? Тобто, на мене зараз не вискочить оператор, і ніхто не скаже мені, що я потрапив до «Прихованої камери»?

— Я всією душею сподіваюся, що ні, — сказав Ричард. — Ти… віриш мені?

Ґеррі подивився на їхній рахунок, відрахував фунтових монет і висипав їх на композитну поверхню столу, де вони лягли коло пластикової посудини для кетчупу у вигляді перерослого помідора, навколо носика якого чорнів старий засохлий кетчуп.

— Я вірю, що з тобою, вочевидь, щось трапилося… Слухай, тут важливіше, чи в це віриш ти.

Ричард подивився на нього. Під його очима виднілися темні кола.

— Чи я в це вірю? Я вже не знаю. Я вірив. Я був там. Знаєш, був один момент, коли й ти з’явився.

— Ти про це не розповідав.

— То була добряче страшна частина. Ти сказав мені, що я збожеволів і просто тиняюся Лондоном серед галюцинацій.

Вони вийшли з кафе й пішли на південь, у бік Пікаділлі.

— Ну, — сказав Ґеррі, — ти мусиш визнати, що це більше схоже на правду, ніж твій магічний Лондон у підземеллях, куди потрапляють ті, хто провалився в розколини дійсності. Я проминав людей, що провалилися в розколини, Ричарде — вони сплять під дверима крамниць по всьому Стренду. Вони не потрапляють до особливого Лондона. А взимку замерзають до смерті.

Ричард нічого не казав.

Ґеррі продовжував:

— Гадаю, що ти, можливо, сильно вдарився головою. Або то був шок від того, що Джесика тебе відшила. На якийсь час ти втратив розум. А тоді повернув його.