Читать «Небудь-де» онлайн - страница 10

Дуері розплющила очі. Двері тихо-тихо прочинилися; вона затамувала подих. Тихі кроки на камені. «Може, він мене не помітить, — подумала вона. — Може, він піде геть. — І ще вона з відчаєм подумала: — я голодна».

Кроки стали непевні. Вона добре сховалася під купою газет і ганчір'я й знала це. Можливо, цей зайда не хотів їй зла. «Невже він не чує, як у мене гупає серце?» — подумала вона. Кроки наближалися, і вона зрозуміла, що саме мусить зробити, і це злякало її. Чиясь рука зірвала з неї покриви, й вона глянула в пусте, абсолютно безволосе обличчя, що зібгалося в лихий посміх. Вона перекотилася й вигнулася, і ніж, націлений їй у груди, зачепив лиш плече.

До тієї миті вона ніколи не думала, що здатна на це. Ніколи не думала, що має достатньо хоробрості або страху, або відчаю, щоб на це наважитися. Але вона підняла одну руку до його грудей і відкрила…

Він ухопив ротом повітря й повалився на неї. Було мокро, тепло й слизько, і вона вислизнула з-під чоловіка, а тоді похитуючись пішла геть з кімнати.

Вона віддихалася, вийшовши до вузького й низенького тунелю і сповзши стіною на підлогу, зі шморганням втягуючи повітря. Це забрало її останні сили; тепер їх було витрачено повністю. Плече почало пульсувати. «Ніж», — подумала вона. Але тепер вона в безпеці.

— Оце так-так, — долинуло з темряви справа від неї. — Вона пережила містера Росса. Містере Вандемар, я б ніколи… — Його голос повільно сочився. На звук він нагадував сірий слиз.

— Я б теж ніколи, містере Круп, — сказав бляклий голос зліва.

Розгорівся й замиготів невеликий вогник.

— Але, — сказав Круп, чиї очі блищали в підземній темряві, — нас вона не переживе.

Дуері вдарила його коліном, сильно, в промежину, і побігла навмання, тримаючись правою рукою за ліве плече.

— Діку?

Ричард відмахнувся рукою від завади. Він майже повернув контроль над життям. Ще трохи часу і…

Ґеррі знову покликав його на ім'я.

— Діку? Вже шоста тридцять.

— Скільки?

Документи, ручки, таблиці й тролі — усе полетіло до Ричардового дипломата. Він клацнув ним і побіг. Пальто він вдягав на ходу. Ґеррі йшов слідом.

— То ми йдемо випити чи як?

— Випити?

— Ми вмовлялися сьогодні посидіти й побалакати про профіль Мерстема. Пам'ятаєш?

То це мало бути сьогодні? Ричард зупинився на мить. Він вирішив, що коли дезорганізацію зроблять олімпійським видом спорту, він легко міг би дезорганізовуватися за збірну Британії.

— Ґеррі, — сказав він. — Мені шкода. Я все завалив. Мені треба сьогодні бути з Джесикою. Ми ведемо її боса на вечерю.

— Містера Стоктона? Зі Стоктонів? Того самого Стоктона? — Ричард кивнув. Вони поквапилися сходами вниз. — Впевнений, що ви добре розважитеся, — нещиро сказав Ґеррі. — А як ся має Страховисько з Чорної Лагуни?

— Насправді, Ґеррі, Джесика з Ілфорда. І вона залишається вогнем і коханням мого життя, дякую, що спитав. — На той час вони вже досягли вестибюлю, і Ричард кинувся до автоматичних дверей, які видовищно відмовилися відчинитися.

— Вже за шосту, містере Мейг'ю, — сказав містер Фіґіс, охоронець будівлі. — Треба записатися.