Читать «Воно» онлайн
Стівен Кінг
Воно
НАОМІ РЕЙЧЕЛ КІНГ, чотирнадцятирічній.
ДЖОЗЕФУ ГІЛЛСТРОМУ КІНГУ, дванадцятирічному.
ОВЕНУ ФІЛІПУ КІНГУ, семирічному
С.К.
Це старе місто було домом, скільки себе пам’ятаю. Це місто стоятиме тут ще довго по тому, як мене не стане. Роздивись на нього уважно від східного краю до західного краю. Місто моє, ти занепале, але ти в’їлось у мене до остану.
Майкл Стенлі Бенд
Друже старий, що ти шукаєш?
Після тих довгих років на чужині
Ти приїжджаєш
З образами, які викохував
Під небом чужим
Вдалині від своєї землі.
Джордж Сеферіс
Раптом з мирноти та в чорну чорноту.
Ніл Янг
Частина перша
Давніша тінь
Вони починають!
Досконалість гранична
Цвіт розпускає кольорові пелюстки
широко під сонцем.
Але язичок бджоли оминає їх.
Їх засмоктує назад у перегній, і вони стогнуть.
…Ти можеш назвати це плачем,
який пробирає їх трепетом,
коли вони в’януть і пощезають…
Вільям Карлос Вільямс. Патерсон
Народивсь злощасним у мертвечому місті.
Брюс Спрінгстін
Розділ 1
Після повені (1957 рік)
1
Жах, що не припиниться наступні двадцять вісім років — якщо він хоч бодай колись припиниться, — почався, наскільки я знаю чи можу сказати, зі зробленого з газетного аркуша човника, який плив по розбухлому від дощу вуличному риштаку.
Човник кивав, кренився, знову вирівнювався, хоробро перебігав через підступні коловертні й продовжував свій шлях по Вітчем-стрит у напрямку світлофора, який позначав перехрестя Вітчем-стрит із Джексон-стрит. Цього дня восени 1957 року всі вертикалі з трьох ламп по боках світлофора були темними; темними стояли й будинки. Безперервний дощ тривав уже цілий тиждень, а два дні тому задули також вітри. Тоді ж у більшості районів Деррі пропала електрика, не відновилася вона й досі.
Маленький хлопчик у жовтому дощовику й червоних гумових чобітках бадьоро біг вулицею наввипередки зі своїм зробленим з газети човником. Дощ ще не припинився, але на той час він почав нарешті слабшати. Дощ лопотів по жовтому каптуру хлопчикового плаща, нагадуючи йому стукіт дощу по даху сараю… такі приємні, майже затишні звуки. Хлопчика в жовтому дощовику звали Джорджем Денбро. Йому було шість років. Його брат Вільям, знаний більшості учнів Деррійської початкової школи (і навіть учителям, які ніколи не промовляли цього прізвиська йому в очі) як Заїкуватий Білл, залишався вдома, оклигуючи після останнього нападу гидкого грипу. Тієї осені 1957-го — за вісім місяців до початку справжніх жахіть і за двадцять вісім років до фінального протиборства — Заїкуватому Біллу було десять років.
