Читать «Паперові міста» онлайн - страница 96
Джон Грін
Потім я одніс матрьошок у гостьову спальню, де Радар охайно сховав їх до шафи.
— Знаєш, коли бачиш їх усіх разом, починаєш замислюватися, як це така ідея спала комусь на думку.
— Авжеж, — закотив Радар очі,— я про цю кляту ідею щоранку думаю, поїдаючи пластівці ложкою у вигляді чорного Санти.
Мені на плече лягла чиясь долоня. Виявилося, що це Бен, який так притупував ногами, ніби йому нагально треба в туалет абощо.
— Ми поцілувалися. Ну, тобто вона мене поцілувала. Хвилин десять тому. На ліжку твоїх батьків.
— Яка гидота, — відказав Радар. — Досить лизатися на ліжку моїх батьків!
— Ого, а я думав, це вже пройдений етап, — сказав я. — Ти ж такий спритний з дівками!
— Заткайся, братан. Я в паніці,— зізнався він, дивлячись на мене божевільними очима. — По-моєму, у мене не дуже добре виходить.
— Що?
— Цілуватися. Ну, вона ж за ці роки цілувалася набагато більше, ніж я. І я не хочу, щоб вона в мені розчарувалася через це і кинула… Дівчата тебе обожнюють, — звернувся він до мене, що могло бути правдою лише в тому разі, якщо йшлося про дівчат з нашого шкільного марш-оркестру. — Братан, дай пораду!
Мені ох як кортіло пригадати йому всі його нескінченні вихвалки про те, як він порає різноманітні тіла, та я лише сказав:
— Наскільки я розумію, головних правил двоє: 1) нічого не кусай без дозволу; і 2) людський язик — це як васабі: гостра приправа, тож не можна переборщити.
Раптом у Бена в очах спалахнув справжній жах. Я скривився і запитав:
— Вона у мене за спиною стоїть, еге?
— «Людський язик — це як васабі», — передражнила Лейсі дебільним басом, і я подумав, що на мій голос це не схоже. Я розвернувся.
— Я вважаю, що Бенів язик — як захисний крем від сонця, — заперечила Лейсі.— Корисний для здоров’я і може застосовуватися в необмежених кількостях.
— Мене просто вивернуло, — повідомив Радар.
— Лейсі, мені жити більше не хочеться, — додав я.
— Хутчій забути би почуте! — сказав Радар.
— Сама ідея настільки образлива, що словосполучення «язик Бена Старлінга» заборонили на телебаченні,— провадив я.
— А порушників або садять на десять років у в’язницю, або вилизують язиком Бена Старлінга, — закінчив Радар.
— І всі…— почав я.
— …воліють… — продовжив Радар з посмішкою.
— …потрапити до в’язниці,— скінчили ми разом.
І тут Лейсі поцілувала Бена просто у нас на очах.
— О Боже, — зронив Радар, затуляючись руками. — Боже, я осліп. Осліп!
— Припиніть, будь ласка, — сказав я. — Ви засмучуєте чорних Санта-Клаусів!
Вечірка відбувалася у вітальні на другому поверсі, де помістилося двадцять душ. Я притулився до стіни, і голова моя опинилася за декілька дюймів од портрета чорношкірого Санта-Клауса, намальованого на оксамиті. У Радара був отакий, знаєте, секційний диван, і всі розсілися на ньому. В кулері, що стояв біля телевізора, охолоджувалося пиво, але ніхто не пив. Усі просто розповідали якісь історії один про одного. Майже все це я чув і раніше: про поїздки оркестру в табір, про Бена Старлінга, про перші поцілунки, — але ж Лейсі їх не чула, та й були вони досить цікаві. Я майже весь час мовчав, аж Бен спитав: