Читать «Паперові міста» онлайн - страница 3

Ось у чому річ: я натрапив на мерця. Маленький дев’ятирічний хлопчик, тобто я, і моя ще менша подружка знайшли в парку мерця, у якого бігла ротом кров, і коли ми помчали додому, маленькі зворушливі кеди моєї подружки були в цій самій його крові. Дуже драматично, звісно, але що з того? Я його не знав. Щодня вмирають люди, яких я не знаю. Якби кожне лихо, що відбувається на цьому світі, доводило мене до нервового зриву, я б уже був скажений, як щур у виходку.

О дев’ятій вечора я пішов до себе в кімнату спати, бо я завжди лягав о дев’ятій. Мама підіткнула мені ковдру, сказала, що любить мене, я сказав їй «до завтра», вона теж сказала мені «до завтра», вимкнула світло і зачинила двері так, що лишилася маленька щілина.

Повернувшись на бік, я побачив Марго Рот Шпігельман: вона стояла знадвору, притулившись носом до шибки. Я підвівся, відчинив вікно, і тепер поміж нами була тільки москітна сітка, через яку здавалося, ніби в Марго обличчя у дрібну цяточку.

— Я провела розслідування, — серйозним тоном повідомила вона. Хоча сітка заважала розгледіти її як слід, я все ж таки побачив у руках у Марго маленький нотатник і олівець зі вм’ятинами від зубів коло гумки. Марго зазирнула у свої записи. — Пані Фельдман з Джеферсон-корту сказала, що дядька звали Роберт Джойнер. І що він мешкав на Джеферсон-роуд у тих квартирах понад гастрономом. Я пішла туди й заскочила там купу поліцаїв, один з них запитав, чи я не зі шкільної газети, я відказала, що в нас у школі немає своєї газети, а він сказав, що як я не журналістка, то він може відповісти на мої запитання. З’ясувалося, що Роберту Джойнеру було тридцять шість років. Він адвокат. У його квартиру мене не пустили, але я зайшла до його сусідки на ім’я Хуаніта Альварес, наче хочу позичити у неї склянку цукру, і вона сказала, що цей Роберт Джойнер застрелився з пістолета. Я запитала чому, і виявилося, що його дружина вирішила з ним розлучитися і це його дуже засмутило.

На цьому оповідь Марго скінчилася, а я стояв і мовчки дивився на неї: її обличчя, сіре в місячному світлі, розпадалося за сіткою на тисячі крихітних цяточок. Погляд її великих круглих очей перекидався з мене на нотатник і назад.

— Чимало людей розлучаються, однак рук на себе не накладають, — прокоментував я.

— Знаю, — схвильовано відказала вона. — Те саме сказала я й Хуаніті Альварес. А вона відказала, — Марго перегорнула сторінку, — що містер Джойнер мав негаразди. Я запитала, що це означає, а вона просто запропонувала помолитися за нього і звеліла однести цукор мамі, але я сказала їй: «Не треба цукру», — і пішла.

Я знову промовчав. Я хотів, щоб вона говорила далі — в її тихому голосі звучало збудження людини, що наблизилася до розгадки чогось дуже суттєвого, і в мене від цього складалося враження, ніби відбувається щось дуже важливе.

— Мені здається, я зрозуміла, чому він це зробив, — нарешті сказала Марго.