Читать «Паперові міста» онлайн - страница 107

У кожної статті в «Омніпедії» є свої підсторінки, де можна подивитися всі правки, які до неї вносилися, а також усі обговорення. Статтю про Аґлое ніхто не редагував понад рік, а от в обговореннях висів недавній коментар від аноніма:

до відома того, хто це Редагує: Населенням аґлое до Полудня 29 травня Буде Одна особа.

Ці випадкові великі літери я впізнав миттю. «Правила занадто несправедливі до слів, що стоять усередині». У мене стислося горло, але я змусив себе заспокоїтися. Коментар залишили п’ятнадцять днів тому. І весь цей час він чекав, коли я його прочитаю.

Я подивився на годинника в комп’ютері. Залишалася менш як доба.

Вперше за ці кілька тижнів Марго безсумнівно й незаперечно була жива. Вона жива. І проживе бодай ще один день. Я так довго думав тільки про те, де вона є, щоб не думати про те, чи жива вона взагалі, й досі навіть не усвідомлював, як я за неї боявся, але ж, Боже мій! Вона жива!

Я підскочив, рушник упав, але я, не звертаючи на це уваги, подзвонив Радарові. Затиснувши телефон плечем, я почав надівати труси, потім шорти.

— Я знаю, що таке паперові міста! У тебе твій кишеньковий ноутбук при собі?

— Так. Слухай, ти тут уже мав би бути. Нас уже ось-ось шикувати почнуть.

Почувся голос Бена:

— І, сподіваюся, він голий!

— Радаре, — відказав я, сподіваючись, що до нього дійде значущість моєї знахідки. — Подивися місто Аґлое, штат Нью-Йорк. Зрозумів?

— Ага. Уже читаю. Постривай. Ого. Ого! І це може бути та сама точка в Катскілл на мапі?

— Еге ж, я так думаю. Це поруч. Дивись обговорення.

— Радаре?

— Господи Ісусе!

— Знаю, знаю! — закричав я. Що він відказав, я не почув, бо надівав сорочку, але знову приклавши телефон до вуха, зрозумів, що Радар розмовляє з Беном. Я відключився.

В інтернеті я спробував знайти вказівки, як доїхати від Орландо до Аґлое, але ця Радарова мапа Аґлое не знала, тож я ввів Роско. Якщо рахувати по шістдесят п’ять миль на годину в середньому, сказав комп’ютер, потрібно буде дев’ятнадцять годин чотири хвилини. Зараз чверть по другій. У мене є двадцять годин сорок п’ять хвилин. Я роздрукував маршрут, схопив ключ від мінівена і замкнув по собі парадні двері.

— Їхати туди дев’ятнадцять годин чотири хвилини, — сказав я в мобільник. Дзвонив я на Радарів номер, але розмовляв з Беном.

— І що ти збираєшся робити? — запитав він. — Летіти туди?

— Ні, у мене грошей не вистачить, та й усе одно від Нью-Йорка туди ще годин вісім їзди. Тож поїду одразу звідси.

— Скільки їхати? — взяв трубку Радар.

— Дев’ятнадцять годин чотири хвилини.

— Хто сказав?

— Гугл-мапи.

— Чорт, — вилаявся Радар. — Вони не враховують заторів. Я тобі передзвоню. І поквапся! Ми вже шикуємося!

— Я не піду. Не можу гаяти часу, — відказав я, але мене вже ніхто не почув. За хвилину Радар передзвонив.

— Якщо їхати з середньою швидкістю шістдесят п’ять миль на годину, не зупинятися і накинути на затори, то на цю мандрівку піде двадцять три години дев’ять хвилин. Виходить, ти будеш там по першій. Тобто тобі треба десь виграти час.

— Що? Але…